Корабель зник. Русалки проспівали тужливу ноту. Там, де хвилину тому був корабель, здіймалися хвилі. Але червоний птах розігнався так, що не встиг зупинитися. Він із оглушливим сплеском занурився у воду.
Натовп на набережній схвально зашумів.
— Я так і знав, що цей корабель несправжній! — сказав хтось за спиною в Софі.
— Ага, це була явна ілюзія, — авторитетно заявив кінь. — Надто вже він був маленький.
Немов на доказ того, що корабель і справді був набагато ближче, ніж усім здавалося, хвилі від сплеску досягли пірса, перш ніж Майкл встиг договорити. Зелена гора води у двадцять футів заввишки плавно розлилася по пірсу, змивши з нього всіх верескливих русалок і розкидавши по всьому причалу більші та менші кораблі, а тоді закрутилась могутнім виром біля будиночка начальника порту. З боку коня висунулася рука і потягнула Софі далі до набережної. Засапана Софі, зашпортуючись у мокрому плащі, човгала просто по сірій воді. Поруч із нею біг людина-пес, теж мокрий по самі вуха.
Як тільки вони опинилися на набережній, усі кораблі в бухті встали сторч, тому що через пірс перекотилася друга водяна гора. З її крутого гладкого схилу вирвалося чудовисько. Це було щось вузьке, чорне, пазуристе, наполовину кішка, наполовину морський лев, і воно кинулося пірсом у бік набережної. Та коли хвиля докотилася до бухти, з води виринуло друге чудовисько — теж довге і присадкувате, вкрите лускою, — і помчало за першим.
Усі зрозуміли, що битва ще не закінчилась, і поспішили до будинків та складів на набережній. Софі спіткнулася спершу об канат, а потім об поріг якогось будинку. З коня вистромилася рука і підхопила її — і в ту ж таки мить по солоній воді метнулися одне за другим два чудовиська. Далі через пірс перекотилася наступна хвиля, і з неї вискочили ще два чудовиська — такі ж, як і перші два, тільки лускате ще більше нагадувало щось котоподібне. А з черговою хвилею, яка накотилась на пірс, з’явилися ще два чудовиська — ще ближче одне до одного.
— Що відбувається? — зойкнула Софі, коли повз неї промчала третя пара потвор, під якими аж стугоніла мощена бруківкою вулиця.
— Це ілюзія! — озвався з коня голос Майкла. — Декотрі з них. Вони обоє намагаються ввести одне одного в оману, змусити погнатися не за тим!
— А хто з них хто? — запитала Софі.
— Без поняття, — відповів кінь.
Дехто з роззяв вирішив, що чудовиська надто страховинні. Багато хто пішов додому. Дехто позастрибував у човни, які похитувалися на хвилях, щоби відвести їх далі від набережної. Софі з Майклом долучилися до основної маси глядачів, які кинулися вулицями Портхавена услід за чудовиськами. Спочатку Софі з Майклом чалапали потоками солоної води, потім — за слідами величезних мокрих лап, і нарешті — ступаючи по білих борознах і подряпинах, які залишали в бруківці пазурі моторошних тварин. Врешті-решт сліди вивели їх за місто, до боліт, на яких Майкл і Софі ловили падаючу зірку.
До цього часу всі шість страхітливих істот перетворилися на чорні цятки, які ледь помітно мерехтіли і здригалися на лінії горизонту. Натовп розсипався уздовж краю боліт і вдивлявся в далечину, водночас і сподіваючись побачити якнайбільше, і лякаючись того, що, можливо, вдасться побачити. Та незабаром усе зникло з очей, залишилися тільки порожні болота. Нічого не відбувалося. Дуже багато людей уже розійшлося, але тут раптом ті з-поміж найцікавіших, які все ж таки залишилися, закричали:
— Дивіться!
Зовсім далеко, майже на обрії, в небо ліниво знялася бліда вогненна куля. Очевидно, вона була величезна. Щоправда, гуркіт долинув до юрби лише тоді, коли куля перетворилася на невиразно окреслений стовп диму. Усіх без винятку аж пересмикнуло — таким оглушливим виявився цей гуркіт. Люди дивилися на стовп диму, який поволі розсіювався, аж доки він не злився із болотним туманом. Та навіть і після цього люди все одно дивилися у той бік. Одначе їхні сподівання не справдилися, здавалося, що все тихо і мирно. Вітер мляво ворушив осоку, а птахи потроху наважувалися співати.
— Очевидно, вони прикінчили одне одного, — заговорили роззяви. І натовп став потроху розпадатися на багато окремих постатей: усі поспішали повернутися до своїх справ.
Але Софі та Майкл іще якийсь час чекали, аж доки не стало зрозуміло, що далі чекати не варто. І тоді вони побрели назад у Портхавен.
Говорити їм не хотілося. Весело було тільки людині-псу. Він ішов поруч із ними з таким грайливим виглядом, що Софі не сумнівалася: він думає, що Хаулові кінець. Пес настільки радів життю, що коли вони повернули на вулицю, де стояв будинок Хаула, і дорогу їм перебіг якийсь кіт, він вибухнув захопленим гавкотом і кинувся за ним. Він підскакував і гавкав, бризкаючи слиною, аж доки не загнав кота аж під самісінький поріг Мандрівного Замку. Але тут кіт обернувся і люто на нього засичав.