— Панна Хаттер? — запитала дама голосом мелодійним, проте владним.
— Так, — відповіла Софі. Вигляд у юнака став іще стривоженіший. Імовірно, дама була його матір’ю.
— Я чула, ви продаєте просто божественні капелюшки, — проспівала дама. — Покажіть.
Софі ще недостатньо опанувала себе, щоби наважитися на відповідь.
Вона вийшла назустріч клієнтці й стала демонструвати капелюшки. Жоден із них, звичайно, не відповідав розкішному вигляду дами, до того ж молодий чоловік не зводив із Софі погляду, і їй було страшенно ніяково. Що швидше дама переконається, що тут для неї нічого немає, то швидше ця пара звідси нарешті піде. Скориставшись порадою Фанні, Софі почала із найневдаліших капелюшків. Дама відразу ж почала відкидати їх один за одним.
— Просто чарівно, — фиркнула дама на адресу рожевого чепчика.
— Травнева троянда, — обізвала вона ядучо-зелену соломку.
А про вуаль із блискітками заявила:
— Загадковий вигляд. Як банально. А що ви ще можете запропонувати?
Софі подала їй шикарний чорно-білий капелюшок — єдиний, котрий міг бодай трішки зацікавити таку розкішну даму.
Дама презирливо оглянула капелюшок.
— Такий убір не личитиме геть нікому. Ви даремно забираєте в мене час, панно Хаттер.
— Я роблю це тільки тому, що ви прийшли до мене в крамницю і попросили показати капелюшки, — заперечила Софі. — Бачите, пані, це маленька крамниця в маленькому містечку. Навіщо вам було взагалі… — тут молодий чоловік, що стояв за спиною дами, зойкнув і замахав руками, немовби намагаючись перестерегти Софі, —…завдавати собі клопоту і заходити сюди? — закінчила Софі, і їй стало цікаво, що ж тепер буде.
— Я завжди завдаю собі клопоту, щоби покарати тих, хто непоштиво поводиться з Відьмою Пустирищ, — жорстко, з металом у голосі, проговорила дама. — Мені чимало доводилося чути про вас, панно Хаттер, і мені не до вподоби ні конкуренція, ні ваші настрої. Я прийшла, щоби зупинити вас. Ось вам! — і вона простягнула руку та махнула нею перед лицем Софі.
— Ви хочете сказати, що ви і є Відьма Пустирищ? — здригнулася Софі. Від жаху і здивування в неї щось сталося з голосом.
— Так, — відповіла дама. — І нехай це навчить вас не лізти в мої справи.
— А хіба я в них лізла? Це якась помилка! — прокректала Софі. Тепер молодий чоловік дивився на неї з непідробним жахом, але вона не розуміла, чому це так.
— Ніяка це не помилка, панно Хаттер, — сказала Відьма. — Ходімо, Гастоне! — вона повернулася і попливла до виходу.
Поки юнак запобігливо відкривав перед Відьмою двері, та знову обернулася до Софі.
— До речі, ви не зможете нікому розповісти про те, що вас зачарували, — додала вона.
Двері за нею бамкнули, немов похоронний дзвін.
Софі поторкала обличчя, щоби дізнатися, що так вразило молодого чоловіка. Пальці намацали м’які зморшки. Софі подивилася на руки. Вони теж були в зморшках і страшенно кістляві, з роздутими венами на тильному боці та вузлуватими пальцями. Софі підібрала поділ сірої спідниці — й побачила висхлі худі литки і ступні, від яких черевики повипиналися горбами. Ці ноги належали не менш ніж дев’яносторічній бабі, і виглядали надто вже по-справжньому.
Софі кинулася до дзеркала — і з’ясувала, що тепер вона не може не шкутильгати. Обличчя в дзеркалі виявилося цілком спокійним, тому що нічого іншого вона і не сподівалася побачити. На Софі дивилося лице сухорлявої старої, виснажене, коричневувате, обрамлене рідкими пасмами сивого волосся. Софі побачила свої власні очі — жовті, сльозаві, причому вираз цих очей здавався досить-таки трагічним.
— Не переживай, бабцю, — сказала Софі своєму відображенню. — На вигляд ти цілком здорова. Крім того, тепер ти значно більше схожа на себе справжню.
Вона обміркувала своє становище цілком спокійно. Усе навколо теж стало якимось спокійним і відстороненим. Софі навіть не надто сердилася на Відьму Пустирищ.