А мати… хоча ні, ти не хочеш зараз згадувати про матір. Хіба окрім того, що полюбляла вона «Санта-Барбару». Героїчно переглянула всю кількатисячну армію отих липкувато-мильних серій і вважалась беззаперечним експертом стосовно Іден, Келлі, Мейсона, їхніх батьків, друзів та наречених-коханців.
— А скажи-но, дорогенька, — питає, зайшовши було, сусідка. — З ким ото Мейсон любов крутить? З дружиною чи з тією, як її, адвокаткою?..
— Ви все наплутали, тітко Таню! — з виглядом знавця відповідала мати. — Любить він обох…
Ну й далі йшло детальне обговорення амурних справ Мейсона, що непомітно перекидалося на інших персонажів і могло тривати аж до глибокої ночі. І це не смішно, бо деякі старі люди повмирали, так і не взнавши, чим закінчилося оте кіно. Писали на телебачення, вимагали оприлюднення фіналу, і кажуть, одному дідусеві таки пощастило. Щоправда, з нього здерли підписку про нерозголошення, але все одно він помер щасливим…
Доївши «Віскас» і розкаявшись, кіт повертається до тебе і телевізора. Помирившись, ви разом випливаєте зі спогадів-тенет про «Санта-Барбару», аби знову неспішно зануритися у «Твін Пікс». Однак привиди лінчівських персонажів невблаганно вислизають із твоїх рук і ти засинаєш під чарівливі звуки музики Анджело Бадаламенті. Та навіть зараз, на межі реальності та сновидінь, ти більше, ніж переконана, що сьогодні тобі насниться відважний агент ФБР Дейл Купер.
Ловець Снiв
Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.
Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…
Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.
— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.
Він м’яко торкається твоєї руки:
— Ти знаєш.
І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:
— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..
Замість відповіді він багатозначно нагадує:
— Вчора ми перервались на найцікавішому.
…і, як спалах блискавки, той стрибок…
— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..
— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?
Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?
— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!
— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…
З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…
— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.
Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.
— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.
А незнайомець приречений падати з даху.
«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»
— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…
Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…
«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» — думаєш ти.