Але відповідаєш йому інакше:
— Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.
Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:
— Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. — А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?
Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»
Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…
А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.
Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.
Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.
Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.
Врешті він падає. А ти прокидаєшся.
— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.
Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.
Та ще трохи — і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ — СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ — чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.
— Іди на хрін! — розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.
Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…
На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося — до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?
Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»
А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?
Закипів чайник. Наколотивши собі розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий?» і копняком під сраку відправити вниз.