– Наслідиш.
Толкунов зупинився і уважно подивився на підлогу. Нарешті збагнувши, чого хоче від нього майор, невизначено кахикнув, та все ж присунув до себе стілець, повернув його спинкою до господині й спритно, двома рухами скинув свої ялові, із збитими підборами чоботи. Запхав у халяви мокруваті й не дуже свіжі онучі й засунув чоботи під стілець.
Бобрьонок кинув капітанові капці, вони виявились малуватими й ледь трималися на ногах – Толкунов ступив кілька незручних кроків і озирнувся на майора якось безпомічно, в туфлях на босу ногу він щось одразу втратив, мабуть, впевненість, виглядав збентеженим і нерішучим, навіть переступав з ноги на ногу ніяково, буцім чекаючи, що ж буде далі.
Але далі нічого особливого не сталося. Бобрьонок насилу стягнув свої намоклі чоботи, й вони, пропустивши вперед господиню, зайшли до кімнати.
Просто перед ними стояли два притулені одне до одного ліжка, вкриті одним рожевим плюшевим покривалом, і по дві подушки в білосніжних пошивках лежали на кожному.
Пані Марія зупинилася біля дверей, очікувально дивлячись на офіцерів, а Толкунов підійшов до ліжок, постояв трохи, потім смикнув за мотузок, що звисав з торшера, – лампочка засвітилася, і капітан задоволено озирнувся на Бобрьонка.
– Сподіваюсь, панове офіціри матимуть задоволення від помешкання, – солодко мовила господиня й посміхнулась не менш солодко. – Є телефон і ванна, прошу панства, до того ж кімната сонячна…
Бобрьонок подумав: в таку мерзенну погоду навряд чи де має значення, і невідомо, чи ночуватимуть тут хоч раз – скільки вже доводилось лягати в ліжка з простирадлами, може, не такими свіжими й накрохмаленими, як тут, але із справжніми простирадлами, щоб через півгодини квапливо одягтися й іти під дощ чи на мороз по чергового диверсанта. А тут ще телефон поруч – зовсім як у генерала: простягнув руку й – «слухаю, алло, майор Бобрьонок на дроті…»
Майор обернувся до господині й сказав чесно, що думав:
– Нам тут дуже подобається.
– Почувайтеся, як удома.
– Спробуємо.
– То, може, пани офіцери хочуть кави?
Толкунов блиснув на господиню очима, мабуть, йому не зовсім сподобалося звертання «пани офіцери». Правда, тут, у західних областях, уже мусив звикнути до нюансів у поводженні місцевих жителів, але все ж міг щось бовкнути, і Бобрьонок, так би мовити, заступив йому дорогу.
– З задоволенням, – одповів. – Що може бути смачніше за гарячу каву!
– Тільки перепрошую, – пояснила господиня нерішуче, – тераз час воєнний і справжню каву дістати важко. Але маю трохи ерзацу…
Вона, звичайно, могла й не наголошувати на цьому: Бобрьонкові було важко навіть згадати, коли чув запах справжньої кави, либонь, просто забув його, але дав собі слово, поки мешкають у пані Марії, обов'язково дістати її. Він знав навіть через кого: Володька, порученець генерала Рубцова, може все на світі, і, якщо йому запропонувати трофейний бельгійський браунінг, організує не тільки каву, а й самого чорти на додачу до неї.
Пані Марія посміхнулася зовсім сонячно й побігла готувати каву, а Толкунов ще раз смикнув за торгнерний мотузок, задоволено гмикнув і всівся просто на плюшеве покривало під лампою, наче так, випадково, але його вчинок мав і очевидніш підтекст: Толкунов зайняв собі місце під шовковим абажуром, і Бобрьонок, у душі посміхнувшись цим маленьким капітановим хитрощам, вирішив не перечити. Тим більше, що йому справді було все одно де спати, навіть краще на другому ліжкові – саме поруч нього на тумбочці стояв старомодний телефонний апарат – з високим важелем для трубки.
Бобрьонок обійшов ліжко, але не сів на нього, зняв трубку, послухав і, почувши гудок, поклав на місце. Заніс до кімнати валізу й витягнув станок для гоління, поміняв лезо й попрямував до ванної, прихопивши все причиндалля й одеколон «Кармен» у трикутному флаконі.
Через кілька хвилин у квартирі гіркувато запахло кавою, Бобрьонок якраз закінчив гоління, зайшов до кімнати свіжий і енергійний, буцім скинув з плечей кількаденну втому й забув про наступні клопоти.
Толкунов сидів у тій же позі під торшером, трохи згорблений, руки на колінах. Почувши запах кави та одеколону й побачивши чисто виголеного майора в розстебнутій гімнастерці, капітан блаженно потягнувся, так, що захрускотіли суглоби, кілька разів присів, розминаючись, і почимчикував до передпокою за сидором. Він примостив його в себе на колінах і довго копирсався, наче й не заглядаючи, та, зрештою, все ж витягнув пару темних нитяних шкарпеток і повільно натягнув їх на потемнілі від холоду ноги. Як не дивно, а ця зовсім проста акція якось перевтілила його – виявляється, шкарпетки все ж мали якесь значення, принаймні капітан одразу перестав бути оголеним і безпомічним, мабуть, він відчув це, бо підтягнувся, розпростав гімнастерку під пасом і підійшов до трюмо, загородивши дорогу Бобрьонкові. Постояв, уважно розглядаючи себе, певно, лишився задоволений, бо випнув груди й поправив кобуру з пістолетом, подумав трохи і з явним небажанням скинув пас із зброєю та засунув під подушку. Тепер він остаточно зайняв собі спальне місце, озирнувся на Бобрьонка, аби побачити, як той зреагує, але майор стовбичив перед дзеркалом і був зайнятий тільки невеличкою подряпиною на підборідді – наче й не помітив капітанового маневру.
За дверима почулися легкі кроки, й пані Марія постукала легесенько, самими пучками.
– Прошу до кави, – покликала не заходячи. – І прошу по- домашньому, без церемоній.
Бобрьонок зрозумів її, та все ж застебнув непідперезану гімнастерку.
Пані Марія запросила їх не до кухні, а до своєї кімнати, певне, все ж надавала їхній першій зустрічі якесь значення, бо поставила на стіл парадний сервіз – фарфоровий розмальований кавник і такі ж чашки, не кажучи, вже про срібну чи, скоріше, під срібло тацю й три вишиті серветки попід чашками. Правда, крім паруючого кавника й чашок, на столі більш нічого не було, і пані Марія одразу поставила всі крапки над «і».
– Прошу, панове офіціри, вибачити мені, – мовила трохи маніжно, – але цукру чи взагалі чогось солодкого не маю зовсім. Дуже перепрошую, та за німців нічого не можна було дістати, й цукор на чорному ринку коштував скажені гроші. Ми навіть забули його смак, проте, якщо шановне панство не заперечує, то я маю трохи сахарину…
Толкунов мовчки повернувся до спальні – Бобрьонок знав, за чим, бо без церемоній ступив до кімнати й зовсім вільно розташувався за столом навпроти господині.
– Зараз… – мовив і покалатав мельхіоровою ложечкою в чашці.
Пані Марія зиркнула на нього нерозуміюче, однак цієї миті в кімнаті з'явився Толкунов з двома паперовими кульками, він поставив їх посеред столу й мовив коротко:
– Ось…
Бобрьонок розгорнув кульки й запитав у господині:
– Може, шановна пані знайде цукорницю? І ще якусь вазочку?
Пані Марія витягнула шию, з подивом розглядаючи повний кульок рафінаду. Заперечила:
– Але ж, панове, таке багатство, і я не насмілюсь… Панам офіцерам самим згодиться…
Толкунов посміхнувся зневажливо й висипав цукор з кулька просто на тацю.
– Пригощайтеся, – коротким рухом підсунув тацю господині. – їжте, прошу вас.
Пані Марія заметушилася, дістала з буфета сервізну цукорницю, почала збирати грудочки делікатно, щипчиками, але Толкунов набрав повну жменю рафінаду й висипав до цукорниці, заповнивши її одразу наполовину, ще жменя – й цукор уже випинавсь гіркою, лише тоді капітан узяв щипчиками одразу дві грудочки й кинув до господининої чашки, пані Марія, либонь, хотіла заперечити й замахала руками, однак Толкунов кинув ще дві – після Цього реготнув задоволено й мовив привітно й мало не ніжно:
– Самі кажете, скучили за солодким.
Собі ж поклав лише грудочку, відсьорбнув, не чекаючи, поки цукор розтане, оглянув кімнату й запитав;