Усе тут подобалося капітанові. І чистота, і порядок на полицях, де стояли блискучі алюмінієві каструлі, і ряд фаянсових бочечок з незнайомими написами – з найменшої пані Марія дістала ложкою сіль, підсипала у каструлю, зиркнула на Толкунова й запропонувала:
– Може, пан капітан покуштує? Бо я і не знаю, як воно буде… Перестояло все, а зупа, здається, несолона…
Вона набрала повну дерев'яну ложку «зупи», і тільки тепер Толкунов зрозумів, що це – звичайний суп, певно, з квасолею, йому було приємно дивитися, як господиня несе повну ложку до нього через усю кухню, точніше, він не помічав ложки, бачив тільки, як несе, як оголилася рука аж до плеча, як ступає обережно й легко – так може йти лише жінка, котра сама не усвідомлює своєї зваби, може, правда, і усвідомлює, але намагається приховати, хоча чудово знає, що зробити це неможливо.
Капітан, обпаливши губи, сьорбнув, смаку не відчув, але мовив зовсім щиро:
– Фантастично!
– Гаряче?
– Ніколи ще не пробував такого смачного супу. – Толкунов устиг відсьорбнути ще раз і тепер анітрохи не кривив душею.
– А як на сіль?
– Краще бути не може.
Вона питала в нього про сіль, насправді ж очі запитували зовсім про інше, й Толкунов відповідав про інше, певно, пані Марія задовольнилася відповіддю і повернулася до плити, а капітан подумав: що може бути ліпше за цю домашню ідилію? Точніше, слова «ідилія» він, либонь, не знав, але всім своїм єством відчував затишок і спокій – і в смачному суповому ароматі, і в тому, як впевнено порядкувала пані Марія на полицях, і в дзюркоті води, що текла з крана, навіть у тому, як поправила господиня зачіску, недбало й не озираючись, але ж напевно знала, що цей жест не лишиться непоміченим.
– Чому пан капітан не відпочиває? – запитала докірливо, проте Толкунову здалося – просто із ввічливості.
Капітан проковтнув слину, що чомусь зібралася в роті, и попросив не зовсім упевнено:
– Називайте мене просто Олексою,
– Як можна! – жахнулася.
– Мені буде приємно.
– Справді? – обернулася і, забувши про каструлю, уважно подивилася на Толкунова.
– Справді. – Капітан відчув, що червоніє, й навіть розсердився на себе. – Який я вам пан офіцер? – пробуркотів.
Пані Марія ступила крок до Толкунова, та одразу зупинилася. Перепитала:
– Ви хочете, щоб я називала вас паном Олексою?
– Який я вам пан! Просто Олексою. У жінки округлилися очі:
– Як так?
– Чому ж ні?
– Але ж пан має такий високий чин!
– Тепер ви живете в Радянському Союзі, – почав Толкунов дещо казенно, хотів сказати «і наплювати на чини», та вчасно подумав, що це буде не дуже правильно, й докінчив: – І всі в нас рівні.
Пані Марія посміхнулась недовірливо.
– Генерали у вас є? – запитала.
– Не у вас, а в нас, – поправив Толкунов. – Є, звичайно.
– І жінки, які прибирають їм кабінети?..
– Ну, є.
– І пан офіцер вважає, що прибиральниця може тикати генералові?
– Ну, – засоромився Тоякунов, – самому генералові не годиться. Але і прибиральниця, і генерал мають однакові права!
Пані Марія махнула рукою.
– Це так тільки кажуть, – одповіла впевнено.
Нараз Толкунов розізлився. Ступив до плити, присунувся кало не впритул до жінки.
– Ні! – вигукнув. – Звичайно, генералові тикати ніхто не наважиться, але ж і маршалом стати може кожен! Он майор Бобрьонок, йому підучитися, чому не генерал?
– Кожен? – не повірила пані Марія.
– Ну, може, не кожен, – трохи позадкував Толкунов, – однак якщо є кебета й бажання…
– І ви?
– І я! – одповів зопалу.
Пані Марія блиснула на капітана очима, Толкунову нараз видалося – недовірливо й зневажливо (за брехню), і він мовив умисно байдуже:
– Але в мене навряд чи вийде – не вивчуся… Ще на майора!..
– Ви можете стати майором?
– Звичайно.
– Як пан Бобрьонок? – Видно було, що Бобрьонок уособлює для неї мало не всі воїнські чини й почесті, й Толкунову зробилося трохи образливо,
– От візьмемо… – хотів сказати «німецького резидента», але затнувся й докінчив: – от виконаємо наказ, і дадуть мені велику зірку на погони.
– Ой! – вигукнула пані Марія, і Толкунов хотів поклястися, що саме так і станеться, але виявилось, що її вигук зовсім не стосувався його чиносподівань, – просто почали підгоряти гриби, й господиня кинулася до плити.
– Допомогти? – запитав Толкунов, але пані Марія не відповіла, мішала гриби на сковорідці швидко і акуратно, – Справді, може, допомогти? – повторив запитання. Тепер пані Марія почула і озирнулася здивовано, певно, капітанова пропозиція вразила її, бо застигла на мить зачудована, потім тихо засміялася і похитала головою.
– Панові капітану не личить кухонний фартух, – зауважила цілком серйозно.
– Робота не може принизити людину, – не менш серйозно одповів Толкунов.
– Важко сказати краще, – подав з кімнати голос Бобрьонок: отже, прислухався і чув усю їхню розмову. – І мушу сказати, пані Маріє, наш капітан може робити все.
Толкунов переступив з ноги на ногу. Чомусь майорове втручання, незважаючи на хвалебний тон, не сподобалось йому.
– Отакої, – пробуркотів, – знайшли роботягу… Бобрьонок з'явився в дверях кухні нечутно – широко посміхався і весь його вигляд уражав якоюсь урочистістю.
– Пані Маріє, – почав пишномовно, – знайте, що капітан Толкунов – уособлення багатьох чеснот. Один з найкращих офіцерів нашої частини. Хоробрий, відважний, кмітливий, один недолік – нежонатий… Як ви вважаєте, може він позбавитись цього недоліку?
Господиня кинула на Бобрьонка погляд, який не залишав жодних сумнівів у її справжніх почуттях, але одразу відвернулася і зняла з плити каструлю з супом.
– Обід готовий, – уникнула відповіді, однак Бобрьонок перехопив її погляд на Толкунова й подивувався капітановій нетямущості. Та й взагалі дивувався Толкунову: грубуватий, швидкий на рішення, енергійний капітан ставав у присутності пані Марії несміливим і мало не боязким. Подумав: а може, так і треба, і гарно, що жінки якось впливають на них, позбавляють фронтової зашкарублості.
Суп апетитно парував у тарілках, пані Марія дивилася на них поблажливо, сама їла делікатно, а офіцери, певно, забули про так звані правила гарного тону, бо спорожнили тарілки миттєво – господиня помітила це й запропонувала добавку.
Толкунову ще хотілося супу, проте відмовився, а Бобрьонок підсунув тарілку й похвалив:
– Такий смачний суп, що гріх не з'їсти.
– А вам не смакує? – докорила пані Марія Толкунову.
– Хоче він… – зареготав Бобрьонок голосно, – насипте і йому.
І справді, не минуло й хвилини, як тарілки блищали. Пані Марія зняла кришку з пательні – кухню сповнив аромат добре підсмажених грибів, і Бобрьонок зручніше влаштувався на стільці, наперед смакуючи справді царську страву. Він устиг подумати, що під такі грибочки не завадило б чарку, як задзеленчав телефон. Бобрьонок перезирнувся з Толкуновим. Телефонні дзвінки ніколи не віщували їм нічого доброго.
Майор схопив трубку, подумавши, що даремно не відмовились від других тарілок супу, встигли б покуштувати грибів, а тепер… Він не додумав до кінця, бо почув голос Карого. Слухав і дивився на Толкунова: капітан уже підвівся і поправляв на пасі кобуру з пістолетом.
Бобрьонок поклав трубку й побіг до спальні взуватися.
– Віктор уже виїхав, – тільки й сказав. Пані Марія спробувала запротестувати:
– Але ж, панове, гриби прохолонуть…
Однак офіцери забули вже про суп і про гриби, певно, й про пані Марію, принаймні її протест прозвучав як голос волаючого в пустелі, Толкунов навіть скривився, немов від зубного болю, але Бобрьонок, натягуючи чоботи, пообіцяв бадьоро:
– Нічого, пані Маріє, нікуди гриби не дінуться, розігріємо.
– Невже не можна п'ять хвилин?
– Навіть хвилини! – Бобрьонок пружно підвівся, підхопив ремінь з кобурою і майнув до дверей слідом за Толкуновим.