Микита Савович відірвався від віконця й подивився, як спритно порається біля важелів Іванців. Нічого не скажені, файний спеціаліст, і ніколи в житті навіть тінь підозри не впала б на нього… а, виявляється, ворог!
Лучук так і подумав – ворог, бо не звик кривити душею і завжди називав речі своїми іменами. Ворог є ворог, яку б не натягував личину… І перше, що він, Микита Савович зробить в Стриї, – подзвонить по названому підполковником телефону й розповість про все, що сталося у Львові.
До костьолу вели круті кам'яні сходи, вони наче підкреслювали велич споруди, її вищість над усім земним, над дріб'язковістю людського життя. Спростовуючи цю церковну гординю, на нижніх сходинках сиділи двоє жебраків – ліниво лаялися і дивилися, як спускається сходами черниця: вона йшла повільно, дивилася кудись удалечінь і, здається, нічого не бачила довкруж, буцім ніщо людське не цікавило її, але крокувала обережно, намацуючи сходинки, і її дерев'яні сандалії стукали голосно, немов віщуючи про появу істоти виняткової, перед котрою мусить схилятися все земне. І це сандалієве погрюкування дивно контрастувало з приниженими постатями жебраків, які припинили лайку й простягнули руки за милостинею, але черниця прочимчикувала, навіть не обдарувавши їх поглядом.
Бобрьонок підштовхнув ліктем Павлова.
– Вона? – запитав.
Старший лейтенант похитав головою.
– Ні, – відповів упевнено, – ця – стара, а там, на Пелчевській, була молодиця в соку.
Бобрьонок подивився черниці вслід і мовив осудливо:
– Називаються босими кармелітками, дали обітницю бідності, а вона й не глянула на жебраків.
Майор несхвально зиркнув на чоловіка в цивільному, який стояв поруч нього, буцім саме той мусив відповідати за вельбучність кармелітки, проте чоловік явно не бажав брати докір на свою адресу, навпаки, мовив безжурно:
– Нічого, тепер не порозкошують.
– Пішли, – запропонував Бобрьонок і пропустив поперед себе чоловіка в цивільному. Той рушив до сходів упевнено, як господар, зрештою, до деякої міри так і було – чоловік у цивільному звався Іваном Степановичем Коротюком, і кілька тижнів тому його призначили на посаду уповноваженого у справах культів.
Жебраки як по команді простягнули до них руки, заканючили гугняво, й Бобрьонок, згадавши, як зверхньо проминула їх черниця, витягнув десятку й сунув одному з них.
– На двох, – наказав.
Жебрак закивав догідливо, а другий захрестився дрібно й завчено, бажаючи майорові довгого й щасливого життя.
«Твоїми б молитвами…» – подумав Бобрьонок, але одразу забув про жебрака – озирнувся й зробив знак старшому військового патруля слідувати за ними.
Коротюк погрюкав масивним залізним кільцем в оббиті сталевими смугами двері, почекав трохи й погрюкав знову. Вічко посередині дверей нарешті відчинилося, й уважне око підозріливо обмацало їх.
– Відчиніть, – наказав Коротюк, – я – уповноважений у справах культів.
– Зараз покличу ігуменю, – глухо почулося з-за дверей, і вічко опустилося.
Бобрьонок незадоволено гмикнув, подумавши, що тепер у монастирі зчиниться переполох, а він розраховував на нечеканість, бо, можливо, тут доведеться робити обшук. Однак його передбачення не справдилися: мало не одразу двері відчинилися, і висока, літня й сувора черниця запропонувала їм зайти до маленької кімнатки, де стояв грубий дощатий стіл і такі ж важкі й неоковирні стільці.
Побачивши, крім цивільного, двох офіцерів і військовий патруль у монастирському саду, кармелітка ще посуворішала й запитала:
– Чим викликана, панове, ваша поява? Ваше вторгнення в нашу тиху обитель?
– Мати Тереза, якщо не помиляюсь? – безцеремонно перервав її Коротюк.
– Так, я ігуменя босих кармеліток, – відповіла гордовито.
– Ви нам і потрібні.
– При чому ж тут військові?
– Зараз поясню. – Коротюк сів на незручний стілець, але, побачивши, що ніхто не наслідував його, одразу підвівся й мовив суворо: – Одна з ваших босих кармеліток замішана в негарних справах, і ми…
Ігуменя, не дослухавши, зробила заперечливий жест.
– Ні, – сказала, – ніхто з наших черниць не вчинить поганого. Ми молимось богу й робимо богоугодні справи.
– Скільки черниць у вас в наявності? – запитав Коротюк, і Бобрьонок подумав, що, певно, шановний уповноважений по культах лише недавно демобілізований,-був армії старшиною чи служив інтендантом. Не вистачало тільки, щоб наказав ігумені принести список особового складу монастиря.
Проте мати Тереза не побачила в запитанні Коротюка нічого незвичного або удала, що не побачила, бо одповіла рівно й просто:
– Живе тут сорок сім сестер.
– І всі зараз присутні?
– Ні, сестри Іванна та Ганна в місті.
– Отже, сорок п'ять ми зможемо побачити?
– Але ж це – жіночий монастир і вхід чоловікам до нас заказаний.
Бобрьонок ступив крок уперед, відсунувши Коротюка, Мовив суворо й категорично:
– Прошу зрозуміти мене правильно. Час воєнний, і живемо ми за його законами. А одна з ваших… – затнувся, бо хотів сказати черниць, а мовив все ж – сестер замішана в поганих справах, і ми розшукуємо її.
– Хто? – вирвалося в ігумені.
Бобрьонок посміхнувся сумно.
– Це ми й з'ясовуємо.
Мати Тереза задумалася на кілька секунд.
– Гаразд, – одповіла нарешті, – я вимушена підкоритися. Зараз усі сестри зберуться в трапезній.
Вона вийшла, лишивши гостей в передпокої, Коротюк хитро подивився на офіцерів.
– От вам і всі проблеми, – сказав упевнено. – Сорок п'ять кармеліток як на долоні.
– А всього сорок сім, – заперечив Бобрьонок задумливо. – Дві у місті, одну бачили, а сестра Іванна чи Ганна, почувши про наш візит, ніколи не повернеться до святої обителі.
– Один шанс з сорока п'яти! – оптимістично вигукнув Павлов. – За теорією ймовірності…
Однак Бобрьонок не був настроєний так бадьоро.
– Ну, ну… – пробуркотів. – За вашою теорією бутерброд мусить падати на підлогу маслом хоча б через раз, але ж існує закон підлоти…
– Існує, – несподівано легко погодився Павлов. – Проте сьогодні мені пофортунило й мусить щастити й надалі.
Бобрьонок, не відповівши, підкликав через відчинені двері молодшого лейтенанта, який очолював військовий патруль, наданий комендатурою в їхнє розпорядження.
– Дивіться уважно, – наказав, – поки ми не повернемось, щоб ніхто не виходив.
Молодший лейтенант кивнув, не відповідаючи. Бобрьонок одразу переконався в його тямущості, бо молодший лейтенант підкликав солдатів і розставив їх так, аби бачили всі монастирські вікна.
Повернулася ігуменя.
– Прошу, – мовила й, не озираючись, попростувала вузьким коридором, що вів кудись у глиб приміщення.
Бобрьонок ішов за черницею, притишивши крок, почувався якось ніяково, адже вперше в житті потрапив до монастиря і все тут цікавило його. Але те, що побачив, трохи розчарувало майора. Звичайний коридор з простою, пофарбованою підлогою, з низенькими й вузькими дверима обабіч, певно, за ними були келії. Жодної прикраси, шерега дверей, коричнева підлога й побілені стіни, наче все тут вимерло. І тільки за поворотом у ніші постать якогось святого, гіпсова постать у пів людського зросту; досить незграбна і яскраво розмальована, вона контрастувала з пуританською сірістю всього приміщення й, либонь, свідчила про невишукані смаки сестер- кармеліток.
Але до гіпсового святого тут, певно, звикли, бо мати Тереза, проминаючи його, автоматично перехрестилася.
Ігуменя зупинилася навпроти більших за інші дверей. Подивилася на Бобрьонка, осудливо закопиливши губу, трохи почекала й рішуче розчинила двері.
– Заходьте, – мовила голосно, – і нехай господь допомагає нам. – Вона переступила поріг і стала осторонь.
Майор зайшов слідом за ігуменею і зупинився, вражений. Певно, вразило його не те, що побачив за довгим, укритим цератою столом жінок у чорному – до цього він був готовий, вразило те, що жодна з цих схожих на вороняччя жінок зовсім не зреагувала на їхню появу – сидячи за столом, заглибились у молитовники, інші перебирали чотки, непорушно втупившись у підлогу.