– Прошу! – величним жестом вказала на черниць ігуменя і сіла разом з ними на край ослона, але не втупилась у молитовник і не взялася за чотки – сиділа з прямою спиною і дивилася, як поведуться непрохані гості.
– Починайте, старший лейтенанте, – наказав майор, пропустивши поперед себе Павлова. Той зупинився розгублено й озирнувся на Бобрьонка, наче просив допомоги. Але чим майор міг допомогти йому?
На поміч нечекано прийшов Коротюк. Певно, його зовсім не збентежили чорні нерухомі постаті, мабуть, його взагалі ніщо на світі не могло збентежити, бо запитав у ігумені:
– Списочний склад весь в наявності?
Та посміхнулася одними очима.
– Рахуйте, – відповіла іронічно, але Коротюк сприйняв її дозвіл зовсім серйозно й попростував уздовж столу.
– Однй… дві… три… – почав рахувати, тицяючи в кармеліток пальцем. А ті сиділи відчужено й нерухомо, наче вся ця процедура зовсім не стосувалася їх. – Сорок п'ять… – нарешті закінчив підрахунок Коротюк і задоволено потер руки, наче успіх операції залежав саме від нього.
– Прошу вас, починайте, – легенько підштовхнув Павлова майор.
Старший лейтенант ступив крок і зупинився навпроти черниці, що сиділа скраю.
Монахиня не підвела на нього очей – ворушила губами, і очі бігали по молитовнику.
Павлов зітхнув якось ображено, мов дитина, котру знехтували, хотів щось сказати, бо озирнувся на Бобрьонка, але тільки махнув рукою і рушіїв далі.
Він проминув кілька літніх кармеліток і зупинився біля жінки років тридцяти п'яти – сорока, навіть присів, розглядаючи, і Бобрьонок напружився, приготувавшись прийти на допомогу старшому лейтенантові. Але той випростався й посунув далі, ступаючи обережно, ледь не навшпиньки, – все ж монастирська тиша й суворість подіяли на нього й зробили обережним і стриманим.
Він знову зупинився навпроти зовсім ще молодої і вродливої дівчини – її свіжість і вроду не міг приглушити ні чернечий одяг, ні блідість щік, ні зовнішня замкнутість, вона виглядала наївною ластівкою серед старих, досвідчених і злих ворон, либонь, старший лейтенант одразу збагнув це, бо похитав головою осудливо, навіть махнув рукою, висловлюючи свою незгоду й протест, і посунув далі вже впевнено, голосно гупаючи підборами міцних чобіт по фарбованих дошках підлоги.
Він проминув одну сторону столу, обігнув його і просувався з протилежного боку. Тепер Бобрьонок міг бачити обличчя старшого лейтенанта – зосереджене, з прищуленими очима. Майорові здалося, що Павлов навіть зблід і змарнів, певно, він усе ж помилявся, але було безперечним, що старшин лейтенант напружився й підібрався, як буває з людиною в хвилину небезпеки або перед рішучим вибором.
Знову Павлов зупинився і завагався. І знову його напруженість передалася майорові – Бобрьонок відчув, як похолола спина між лопатками й засвербіли кінчики пальців, однак старший лейтенант заперечливо хитнув головою і пішов далі.
Бобрьонок зітхнув полегшено і сам здивувався цьому, бо старший лейтенант уже наближався до краю столу і їхні шанси знайти черницю, що переодягалася в блакитну кофту й роз'їжджала на велосипеді по місту, стали зовсім мізерними.
А якщо, подумав нараз Бобрьонок, шпигунка просто дістала десь чернечий одяг і давно вже скинула його й розкошує на іншій квартирі зовсім у протилежному кінці міста. Правда, в такому разі в них лишалася надія, що вона не помітила стеження і повернеться назад до конспіративного мешкання з рацією.
А якщо все ж помітила?..
Саме в цей момент Павлов зупинився знову, подивився на черницю, що сиділа навпроти, перевів погляд на Бобрьонка, і майор прочитав в очах старшого лейтенанта переляк. А може, це тільки здалося йому, бо Павлов підвів руку й рішуче тицьнув вказівним пальцем у жінку, яка меланхолійно перебирала чотки, й мовив голосно й твердо:
– Вона!
Бобрьонок рвонувся до жінки, зачепивши ігуменю, навіть трохи штовхнув її, певно, мусив пробачитись, але зараз було не до церемоній, став поруч Павлова, трохи відтерши його, й втупився у монахиню в чорній рясі, сподіваючись прочитати в її очах якщо не переляк, то хоча б збентеження. Проте жінка дивилася спокійно, не відвела погляду, навіть якусь зверхність і насмішкуватість побачив майор у її очах. Цей спокій і впевненість так подіяли на Бобрьонка, що він перевів погляд на Павлова й запитав:
– Не помиляєтесь?
– Вона, – повторив старший лейтенант твердо, – я впевнений в цьому.
Лише тепер по обличчю кармелітки ковзнула ледь відчутна посмішка, навіть не посмішка, куточки губів опустилися, і стали помітнішими легкі зморшки під очима. Раптом черниця зітхнула й відвернулася від військових зовсім байдуже, буцім їх і не було в трапезній і їхня поява нічого не означала для неї.
– Як звати? – запитав Бобрьонок, автоматично поклавши РУКУ на кобуру пістолета, але одразу засоромився цього жесту і вдав, що поправляє пас.
Кармелітка підвела на нього очі, і в них майор не прочитав нічого, крім зневаги, проте це не розізлило його, не вибухнув сердито, не підвищив голос – просто повторив запитання, рівно й спокійна:
– Як вас звати?
Черниця знову опустила очі й почала зосереджено перебирати чотки, і тоді Бобрьонок звернувся до ігумені:
– Хто вона?
Мати Тереза стояла в кінці столу, вона височіла над двома чорними смугами, які утворювали черниці обабіч столу, – підвела руку, немов захищаючись від незваних гостей, які порушили цей вічний монастирський спокій. Очі її блищали гнівно, але одповіла напрочуд спокійно:
– Сестру звуть Надією.
– Нам треба з нею побалакати, – сказав Бобрьонок.
– Певно, якщо шукали, – знизала плечима ігуменя.
– На самоті.
Ігуменя махнула рукою на двері:
– Сестри, ідіть по своїх келіях.
– У якій мешкає сестра Надія? – запитав Бобрьонок.
– Тут поруч – друга келія ліворуч по коридору. Майор визирнув до коридора, де ніс охорону старший патруля. Наказав:
– Бачите он ті двері. Другі ліворуч. Подивіться, щоб ніхто не заходив туди.
Черниці підвелись, як по команді. І рушили до дверей повільно, одна за одною, довгою похмурою вервечкою – ішли, втупившись у підлогу, буцім усе, що відбулося в трапезній, не стосувалося й не цікавило їх, однак Бобрьонок усе ж перехопив два чи три запитальних погляди, крадькома кинуті спідлоба. Все ж ніщо людське не чуже навіть черницям, подумав і, побачивши, що ігуменя також збирається залишити трапезну, попросив:
– Зостаньтесь, будь ласка.
Мати Тереза зупинилась одразу, не зробивши жодної спроби заперечити, і майор вирішив, що його пропозиція припала їй до душі й навіть обрадувала. Та ігуменя через якусь мить схаменулася й заперечила:
– Певно, у вас будуть мирські розмови, а ніщо мирське мене не мусить цікавити.
Вона зблиснула очима, сама спростовуючі ці слова, проте опустила їх і скорботно стулила вуста, склала руки на грудях і не сіла на лаву біля столу, все ще стояла, немов підкреслюючи свою незацікавленість.
Бобрьонок пошукав очима стілець і не знайшов його – у трапезній стояли тільки стіл і лави, ще великий буфет з посудом, і майор невдоволено знизав плечима: сідати поруч черниці не випадало, стояти ж перед нею не хотілося, але не мав іншого виходу – випростався, заклав кінчики пальців за пас і запитав:
– Сьогбдні вдень ви виходили з монастиря, чи не так? Гадав, черниця й надалі ігноруватиме його запитання, однак вона одірвалася від чоток і одповіла, підвівши на нього погляд:
– Звичайно.
У її очах майор не побачив ляку, навіть тривоги – подумав, що Павлов міг помилитися або ж сестра Надія мала неабияку силу волі. Мабуть, друге припущення було ближче до істини, і майор зрозумів, що поєдинок з цією, жінкою, либонь, не віщує йому нічого доброго. Тому й запитав одверто:
– Для чого переодягалися в голубу кофту і їздили по місту на велосипеді?