– Ви, пробачаюсь, одна живете?
– Одна.
– А чоловік?
– Нема.
– І не було?
– Чому ж не було? Був, але ось уже рік…
– Помер?
Пані Марія поставила чашку на стіл і відповіла просто, наче йшлося про зовсім звичайну річ:
– Фашисти розстріляли. Толкунов похлинувся кавою.
– Вашого чоловіка? – перепитав.
– Мого. Вийшов і не повернувся. Фашисти часто брали заложників, ось мій Стефан і потрапив до облави.
– Як так?
– А дуже просто: за кожного вбитого фашиста розстрілювали заложників, і мого Стефана…
Толкунов пошкрябав підборіддя і запитав:
– А чоловік ваш десь працював?
– На пошті.
– І все одно?..
– Як бачите.
– А ви їжте печиво, – раптом заметушився Толкунов і підсунув пані Марії кульок. – Смачне, це нам з майором додпайок видали.
Пані Марія взяла делікатно, відставивши для чогось мізинець, це, певно, сподобалось капітанові, бо дивився захоплено, а потім розірвав кульок і розгорнув його на таці.
Бобрьонок і собі взяв печиво. Кава не дуже смакувала йому, та й хіба може взагалі смакувати ерзац, зроблений біс його зна з чого – єдина втіха: гаряча, солодка й сидиш у гарно вмебльованій кімнаті, на м'якому стільці і п'єш цю єрзац-бурду не з алюмінієвого кухля, а з чашки тонкого фарфору.
Майор поспішливо допив каву й демонстративно зиркнув на годинник – до призначеного полковником часу мав можливість годину поспати й після виснажливого дня гріх було не скористатися з такої нагоди.
Пані Марія одразу помітила цей жест і поставила свою чашку.
– Пани офіціри, певно, стомилися, – мовила й підвелася з-за столу. Бобрьонок одразу наслідував її приклад. Але Толкунов продовжував сидіти, невдоволено дивляічись на майора, й Бобрьонок поклав край його демаршу досить прямолінійно:
– Ходімо, капітане, нехай шановна пані Марія відпочине.
Господиня замахала руками, правда, не дуже рішуче, і Толкунову нічого не лишилося, як піти за майором. Але, побачивши дві подушки під торшером, він одразу забув своє невдоволення, швидко роздягнувся й пірнув під ковдру.
– Ну й живуть, кляті буржуї, – мовив не осудливо, а якось умиротворено.
– Знайшов буржуїв! – заперечив Бобрьонок. – Чув, чоловік її працював на пошті.
– Не кажи… – Толкунов потягнувся до торшера й смикнув за мотузок. – У нас цим і не пахне. Культура…
– Такої культури ще набачишся, – відмахнувся майор. Поставив будильник на дев'яту, й вони заснули одразу, так і не вимкнувши торшера.
Будильник дзвонив довго, Бобрьонок намацав його, зупинив і лише тоді ліниво виліз з теплої постелі. Толкунов уже стояв у брюках, похмурий і важкуватий від сну, майор зміряв його оцінюючим поглядом, нараз легко викинув тіло з ліжка, ступив крок, різко присів кілька разів, викидаючи вгору руки, – одразу зігнав сон і побіг до ванної вмиватися.
Думав: все ж життя гарна штука, коли спиш на свіжих простирадлах, маєш можливість почистити зуби, помити руки туалетним милом і коли шлях тобі освітлює модерний торшер з мотузком-вимикачем.
За три хвилини до призначеного строку вони вже входили до кабінету Карого. Полковник зустрів офіцерів заклопотано: розмовляв з кимось по телефону – вказав на стільці, нарешті поклав трубку й майже без перерви, наче продовжував уже розпочату розмову, сказав:
– Тепер прошу вас, товариші офіцери, ознайомитися з розшифрованими німецькими радіограмами. – Дістав із сейфа й подав два аркуші паперу.
Бобрьонок прочитав одну шифровку, зиркнув на полковника, прочитав другу й тільки по тому мовив упевнено:
– Працюють на залізниці. Толкунов гмикнув:
– Двох думок бути не може.
Справді, в розшифрованих повідомленнях гітлерівського резидента йшлося про передислокацію військ через Львівський залізничний вузол.
– Збігається? – запитав Бобрьонок у Карого.
– Вони інформовані майже так, як наш військовий комендант на станції.
Толкунов пожвавішав.
– Це дещо спрощує наше завдання, – сказав.
– Не радій, – остудив його майор, – вузол тут знаєш який: шпигун – як голка в сіні. – Кажучи це, був не зовсім щирий: звичайно, шукати шпигунське кубло серед залізничників дещо простіше, ніж блукати із зав'язаними очима по місту. Але ж, правда, могло статися, що ворожий агент чи агенти зібрали дані на залізничному вузлі, передали їх, а самі передислокувалися в інше місце.
– Начальник штабу дуже занепокоєний, – Карий забрав розшифровані радіограми й знову заховав їх до сейфа. – Розумієте, що означає, коли такі дані збираються в нас під носом?
Певно, розпгукувачам не треба було це пояснювати й Бобрьонок пробуркотів:
– Нема слів… Але за що зачепитися?.
Він був певен, що в Карого вже є якісь ідеї, можливо, вони ще остаточно не сформувалися, але принаймні перший хід полковник уже мусив визначити.
Однак цього разу Бобрьонок помилився, бо Карий, повернувшись до столу, дістав ще зовсім чистий аркуш паперу з єдиним написаним на ньому словом, поклав його перед собою й мовив:
– По-моєму, є ще одна зачіпка. Надійшло повідомлення, – він не сказав, коли й від кого надійшло, зрештою, для розшукувачів це не мало особливого значення, – так от, надійшло повідомлення, що в місті осів один з гітлерівських агентів, який був у бандерівській банді, – має псевдо «Сорока».
– А зараз він Іван Васильович Андрусишин, з надійними документами, обіймає непомітну посаду, – вставив Толкунов.
– Але ж мусять існувати люди, які знали його Сорокою і зустрічалися з ним.
– Такі люди до нас самі не приходять.
– Для чого ж тоді розшукувачі?
– Шукай і знайдеш, – погодився Толкунов, проте зовсім без ентузіазму.
Бобрьонок стежив за розмовою начебто без цікавості, але видно було: над чимось думав. Навіть на мить заплющив очі, й, певно, це допомогло йому, бо поворушився на стільці й підвів руку – зовсім як школяр, котрий хоче, щоб його викликали до дошки.
– Щось надумали, майоре? – побачив його жест Карий.
– Згадав. Пам'ятаєте того хлопця, який допоміг нам узяти диверсантів? У Квасові.
– Юрій Штунь?
– Він самий.
– Здається, він пішов до армії?
– Мусив, але треба негайно знайти його.
– Для чого?
– Оцей Юрій Штунь служив у курінного Сороки. Повідомлення Бобрьонка справило враження. Толкунов енергійно повернувся до нього й запитав:
– Звідки знаєш?
Бобрьонок постукав себе кулаком по чолу.
– А я розмовляв з ним. По душах… Толкунов посвітлішав обличчям.
– Уперше бачу користь від спасенних розмов, – сказав. А Карий уже тягнув до себе телефонну трубку. Викликав якогось капітана Іванченка й наказав:
– Негайно зв'яжіться з Ковельським військкоматом. Два тижні тому вони призвали до армії Штуня Юрія… – затулив трубку долонями, запитав у Бобрьонка: – Як по батькові? Не пам'ятаєте?.. Юрія, – повторив голосно, – по батькові невідомо. Нехай знайдуть його і відразу командирують до нас. Негайно, прошу це підкреслити. Дуже важливо…
Толкунов додав песимістично:
– А Юрій Штунь у складі запасного полку в цей час на шляху до фронту…
– Будемо сподіватися на краще, – заперечив Бобрьонок.
– Ну, приїде твій Штунь до Львова. Де йому шукати Сороку? Наче той сидить у центрі міста біля оперного театру й чекає на нашого пацана…
Бобрьонок не дослухав каштанового буркотіння: встиг звикнути й навіть пристосуватися до нього. Іноді майор, вислухавши заперечення Толкунова, погоджувався з ним, іноді ж капітан буркотів лише для годиться, за звичкою: адже невідомо, може, в цього Штуня і збереглися старі зв'язки, може, існує якийсь інший вихід на Сороку, зрештою, це був шанс чи півшансу, а в їхньому становищі й це мало значення.
У глибині душі Бобрьонок не думав, що через Сороку (якби навіть вдалося зачепитися за нього) вони вийдуть на гітлерівську резидентуру. Проте чого на світі не буває?..
Либонь, Карий поділяв майорову думку, бо мовив:
– Із Штунем вирішили. Якщо в запасному полку, завтра буде тут. Але не покладаймо на це великих надій. Головне – залізничний вузол. Зараз поїдемо туди й спробуємо передивитися всі особові справи залізничників. Усі без винятку. Чує моє серце: є серед них гад повзучий…