Затримати?
Толкунов узявся за ручку дверей, прислухаючись до рипіння сходів, був упевнений в своїх силах, знав, що легко упорається сам і Щеглов тільки заважатиме на тісному майданчику…
Так, затримати, вирішив, – інтуїція рідко підводила його.
Але ж, подумав нараз, цей тип може виявитись міцним горішком, либонь, він зв'язковий чи рядовий член групи, резидент навряд чи пішов би сам до Грижовської.
А якщо зв'язковий мовчатиме?
Їхнє ж завдання – знешкодити все шпигунське кубло.
Виходить, не затримувати, постежити за чоловіком в офіцерському плащі – мусить вивести на резидента.
Тепер хромові чоботи проминули сходовий майданчик поспішливо, звичайно, тип у плащ-наметі щось відчув і хотів швидше залишити приміщення – Толкунов почекав секунд вісім-десять і висковзнув з квартири: зв'язковий уже вийшов на вулицю і мусив трохи віддалитися від негостинного будинку.
Капітан непомітно визирнув з парадного – побачив плащ-намет метрів за п'ятнадцять, чоловік ішов швидко й не озираючись, однак Толкунов все стояв у парадному – знав, що озирнеться, і не хотів виказувати себе: тепер головне – терпіння, хто кого перехитрує…
Офіцер у плащ-наметі озирнувся лише тоді, коли вийшов із завулка на проспект, озирнувся лише на мить, нікого не побачив і, певно, заспокоївся, бо, не поспішаючи, повернув до трамвайної зупинки.
Толкунов вислизнув з парадного на вулицю. Порівнявшись з вікном Грижовської, скосував туди – нікого не помітив, та, знаючи, що лейтенант обов'язково бачить його, подав знак лишатися – сам же поспішив до проспекту.
Офіцер у плащ-наметі підходив до зупинки, а з-за рогу вискочив трамвай. Це не стурбувало капітана, хоч він і не встиг би сісти у вагон. У сусідньому завулку стояв «віліс» Віктора, Толкунов уже побачив шофера й подав сигнал заводити мотор – той тип тепер нікуди не дінеться – у «вілісі», крім Віктора, сидів старшина з контррозвідки, вдвох вони «поведуть» зв'язкового, акуратно й непомітно, і, дасть бог, уже сьогодні вийдуть на резидента.
Трамвай зупинився, і кілька пасажирів, у тому числі і офіцер, сіли до нього. Толкунов провів вагон довгим поглядом і озирнувся на завулок – «віліс» все ще стояв,-' невже Віктор не помітив сигналу?
Наступної миті капітан зрозумів: трапилось щось непередбачене, бо Віктор вистрибнув з машини й підняв капот «віліса». А трамвай, набираючи швидкість, віддалявся: метрів за триста наступна зупинка, потім підйом і крутий поворот – шукай вітра в полі…
Капітан стиснув кулаки й пошепки вилаявся. Це ж треба не шофер, а нехлюй, під трибунал його – зірвати таку операцію…
З «віліса» вистрибнув старшина, також нахилився над мотором – невже не заведеться?
Толкунов, як заворожений, давився вслід трамваю, вагон проминув наступну зупинку й заховався за рогом. Капітан спересердя плюнув і побіг до машини – тепер тип у плащ-наметі не міг бачити його й не було сенсу критися…
І, як на зло, саме в цей час мотор «віліса» заревів, Віктор кинувся за кермо, й машина, вистрибнувши на тротуар, рвонула до капітана. Толкунов скочив до неї на ходу, крикнувши:
– За трамваєм!..
Але Віктор сам розумів це – «віліс» вискочив на проспект і, ледь не вдаривши старого і обшарпаного ЗІМа, перетнув рейки й помчав услід за трамваєм.
– Ти!.. – видихнув люто Толкунов, повернувшись до Віктора. – Ти знаєш, що наробив?
Шофер лише покрутив головою.
– Контакти… – почав виправдовуватися. – У трамблері підгоріли контакти…
– Плювати я хотів на твої контакти! Хто мусить їх чистити? Може, я?
– Але ж весь час заводилася.
– Знаєш, що буде, коли впустимо шпигуна?
Віктор не відповів і лише шморгнув носом, і Толкунов прдумав: даремно він нагримав на Віктора, машина справді вимагає хоча б елементарної профілактики, й шофер не раз попереджував, що може відмовити. Але молодець, не став виправдовуватись, лише вуха почервоніли…
Вони наздогнали трамвай уже після другої зупинки, обігнали його, Віктор пригальмував на наступній зупинці, и старшина на ходу вискочив з машини. Дочекався трамвая і зайшов у вагон – маленький, розбитий, обшарпаний вагон, котрий якимсь чудом ще бігав по рейках.
Пасажирів було небагато, і старшина, пройшовши до передньої площадки, одразу встановив, що офіцера у плащ-наметі в трамваї нема. Попитав у вагоновода, проте той не міг сказати нічого певного, мабуть, офіцер зіскочив на ходу або зійшов на попередній зупинці.
Трамвай якраз порівнявся з «вілісом», котрий, зважаючи на ширину вулиці, заїхав правими колесами на тротуар старшина наказав зупинитися, і вагоновод, невдоволено блиснувши на нього очима, виконав наказ.
– Ну й ну.,. – тільки й мовив Толкунов, вислухавши старшину. Віктор круто розвернув машину, й вони обстежили бічні вулиці за другою зупинкою, але, як і гадав Толкунов, даремно.
Певно, офіцер у плащі, який ішов на побачення з Грижовською, все ж помітив щось недобре й накивав п'ятами. А може, просто мешкав десь неподалік – спробуй знайти його в міському безладді!
І Толкунов наказав вертатися до штабу.
Кармелітка сиділа, втупивши очі в підлогу й переби раючи чотки, зовсім як там, за столом у монастирській трапезній, наче й нічого не сталося, наче молиться разом з сестрами-черницями і перед нею не майор контррозвідки, а мати-ігуменя.
«Певно, – подумав Бобрьонок, – це один, з видів самозахисту. Зрештою, що їй лишається робити?»
Майор обійшов стіл, який відгороджував його від кармелітки, сів навпроти і запитав:
– Чим ви можете пояснити, сестро Надіє, що у вашій скрині зберігалися шифрувальний блокнот і радіолампи? Кармелітка відірвалася від чоток одразу й підвела на майора напружений погляд. Їхні очі зустрілися лише на мить, черниця одразу опустила їх, але Бобрьонок устиг прочитати в них тривогу й запитання – певно, сестра Надія напружено думала, що відомо цьому настирливому майорові: адже прийшли до монастиря недаремно і старший лейтенант точно вказав на неї. Крім того, вже питали про будинок у Вишневому завулку… Виходить, в чомусь вона схибила, однак у чому?
Зітхнула й, либонь нарешті обравши лінію поведінки, одповіла:
– Не знаю, повірите мені чи ні, розумію, виправдовуватись важко, та казатиму лише правду.
Це буде вам тільки на користь, – підбадьорив її Бобрьонок.
– Гріх! – кармелітка перехрестилася. – Взяла на душу гріх і нехай бог простить мені.
– Якби тільки бог… – не утримався від іронії майор.
– У бога важче одержати прощення, – заперечила черниця – бо господь бог бачить усе.
Бобрьонок подумав, що він, звичайно, не бог, а відомо йому дай боже скільки, і кармелітка навряд чи дочекається від нього прощення.
– То в чому ж ваш гріх? – уточнив.
– Митрополит… – зітхнула черниця. – Святий отець Андрій дав мені ту скриню і сказав, що за нею прийдуть.
– Коли й хто?
– Це мені невідомо.
– А якщо б прийшов я? Сестра Надія похитала головою:
– Цей чоловік чи жінка мусили назвати пароль.
– Який?
– Сестра Ганна благословляє мене й просить молитися за неї.
– І ви не знали, що скриня має потаємне відділення? І що ховається в ньому?
– Це мене не обходило.
– А парфуми? І золоті речі? Ваші чи також були в скрині?
– Сестри-кармелітки дали обітницю бідності й не користуються парфумами.
– Для чого ж ви поклали до чужої скрині свої речі?
– Не все одно, де їм лежати! Там – зручніше.
– Скажіть, сестро Надіє, а що ви робили сьогодні у восьмому будинку Вишневого завулка?
– Я? – перепитала одразу. – Сьогодні на Вишневому? – Нервово смикнула чотки й стиснула бусинку. Однак одразу опанувала себе й відповіла розважливо:
– А-а, на Вишневому… Ви вже питали про це, ї я згадала: поРомилилася адресою. В одному з тих завулків метає мій хворий. Ці завулки так схожі один на одний…