– А якщо мають третю?
– Певно, вже б скористалися нею. Та навряд. Зайва апаратура – зайві клопоти, а Грижовську вони он як законспірували! Могли цілком покластися на неї. Тому другу рацію і не тримали під рукою.
Толкунов поворушився на стільці й мовив обнадійливо:
– Ми контролюємо всі підходи до тайника, і завтра я візьму того субчпка живим і здоровим.
– Цього не слід робити, – похитав головою Карий, і Бобрьонок нерезирнувся з Толкуновим: отже, полковник погодився на їхню пропозицію і Віктор, можливо, одержить відстрочку. – Нехай шпигун забирає рацію і повертається до міста. А ми підемо за ним.
– Досвідчений і хитрий, – засумнівався Толкунов. – Коли вже вчора розгадав мене…
Полковник заперечив жорстко:
– Не переоцінюйте себе, капітане. Ви – відмінний розшукувач, і краще за вас ніхто не візьме найспритнішого диверсанта. Особливо в лісі чи в чистому полі. Але у великому місті трохи інші умови, і стежити за ворогом – велике мистецтво. Ювелірна робота, якщо хочете.
Толкунов насупився.
– Звичайно, до ювеліра мені ще далеко, – зауважив з образою.
– Ніхто не применшує ваших заслуг, але врахуйте й таке: ми всі припускаємо, що шпигун міг бачити вас сьогодні і, звичайно, запам'ятав. Варто йому помітити вас завтра десь на станції чи на підступах до лісу…
– Одразу щось запідозрить, – погодився Толкунов.
Полковник трохи подумав і сказав:
– Можливий і такий варіант: шпигун дістане з тайника рацію і намагатиметься там же, в заліщицькому лісі, вийти в ефір. Мабуть, вони мають цінну інформацію, і ми не маємо права допустити, щоби ця інформація потрапила до ворога. В такому разі братимете шпигуна негайно. Як ви сказали, капітане, живим і здоровим? Саме таким я і хотів би побачити його тут.
– Зробимо, товаришу полковнику, – широко посміхнувся Толкунов, збагнувши, що основні неприємності минулися, – Це я вам обіцяю, нікуди він не дінеться. Чекатиму його біля тайника й викажу себе лише в крайньому разі.
– Згоден, – махнув рукою Карий. – І врахуйте, шпигунові не обов'язково чекати світанку, найближчий поїзд до Стрия через півтори години, й він може поїхати ним. Рушайте негайно, сподіваюсь, у вашого Віктора з трамблером тепер усе гаразд?
– Порядок, – полегшено зітхнув Толкунов, – тепер він ці контакти щодня чиститиме.
Будильник задзвонив тонко й настирливо, Федір одразу сів, опустивши босі ноги на підлогу. Потер чоло, відганяючи сон, і зітхнув з жалем: темно й спати хочеться, ліжко м'яке й тепле, ще б годинку поніжитися…
Гаркуша поворушився в себе в кутку.
– Чай у термосі, – нагадав, – поснідай, бо хто зна, коли повернешся…
Навіть Гаркушина турбота була неприємна Федорові. Подумав: нехай би сам пхався в ранкову холоднечу до лісу. Нічого не відповівши, присів кілька разів, глибоко дихаючи, – сон остаточно полишив його, і Федір вибіг на двір умиватися. Кран з мушлею був, правда, і в кухні, але Федір полюбляв митися, бризкаючись і обливаючись, а їхній господар буркотів, коли наливали в кухні.
Усе ж Гаркуша виявився кращим, ніж Федір думав про нього. Поки хлопець розтирався шорстким лляним рушником, шеф засмажив йому яєчню, раніше він ніколи не робив цього, і Федір зрозумів, що провал Грижовської таки вибив Гаркушу з колії: тепер усі надії покладав на його, Федорову, спритність і винахідливість.
Федір сприйняв шефове запобігання як належне, поснідав із смаком, випив гарячого чаю і зовсім не здивувався, йоли Гаркуша подав йому повний термос.
– Візьми в дорогу, – мовив шеф, і якісь мало не підлабузницькі нотки прозвучали в його словах. – І будь обережний.
– Буду, – коротко відповів Федір, подумавши, що Гаркуша міг би й не напучувати його: хто ж сам собі ворог?
Гаркуша провів його до хвіртки, постояв трохи, потім замкнув і пішов досипати. А Федір попрямував до трамвайної зупинки – за його розрахунками перший трамвай мусив прийти на кінцеве коло хвилин за десять, йому ж потрібно було хвилин п'ять-шість швидкої ходи, щоб дістатися туди, – слава богу, погода гарна й небо на сході почало вже світлішати.
Трамвай затримувався, і Федір почав нервувати, бо пів на сьому відходив приміський поїзд, а їхати товарняком чи якимсь іншим поїздом не хотілося – міг «засвітитися». І все ж фортуна виявилася на його боці – трамвай прийшов з не дуже великим запізненням, і Федір разом з іншими ранковими пасажирами зайняв місце в задньому старому й розхитаному вагончику. До нього одразу повернувся гарний настрій, і він, купуючи квиток, підморгнув молоденькій кирпатій кондукторці з веснянками на обличчі – не зовсім уродливій, але жвавій і симпатичній. Навіть звичайна ватянка, з-під якої визирала рожева тенетка, не псувала її статуру, очі дивилися задерикувато, й Федір вирішив, що зовсім не завадить завести нове знайомство. Він умостився поруч кондукторки, дівчина одразу помітила цей маневр і, мабуть, не мала нічого проти цих замірів, бо ковзнула цікавим поглядом по Федорових лейтенантських погонах і поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
– Запізнилися ви сьогодні, – мовив Федір докірливо й зиркнув на годинник. – Встигнути б на поїзд…
– Їдете? – кондукторка одразу втратила цікавість до Федора: скільки їх зараз таких, мандрівних лейтенантів; заскочив до міста на кілька годин – і будь здоров…
Федір розгадав її думки й мовив обнадійливо:
– На приміський. Мотаємося туди-сюди… Удень повернуся. А у вас коли зміна?
Либонь, кондукторка одразу збагнула, куди хилить лейтенант, бо ще раз поправила зачіску й подивилася на нього і допитливо. Проте відповіла ухильно:
– Увечері.
– О восьмій я можу звільнитися.
– А ти швидкий… – сказала дівчина, і невідомо було, подобалася їй ця лейтенантова риса чи, навпаки, засуджує її. Але те, що дівчина одразу перейшла на «ти», не пройшло повз Федорову увагу, і він мовив переконливо:
– А ти спробуй не бути швидким… Війна темпів вимагае, все в русі, чи не так?
– Мабуть, так… – погодилась, та не дуже схвально,
– То як, о восьмій?
– Треба подумати… – фортеця явно хиталася, і лейтенант, збагнувши це, прискорив капітуляцію:
– Може, повечеряли б разом?
– Де?
– Маю талони до офіцерської їдальні.
– Але ж…
– Жодних «але». О восьмій біля пам'ятника Міцкевичу. Згода?
– Прийду.
– Потім у кіно можна.
– Дістанеш квитки?
– Якось влаштуємось.
– З квитками важко, – зітхнула скрушно.
– Для нас нема нічого важкого, – хвалькувато заявив Федір явно переоцінюючи свої можливості, але кондукторка повірила йому, бо сіла на сусіднє місце й мовила захоплено:
– Зараз навпроти «Жоржа» американське кіно крутять. Кольорова картина, захитаєшся.
Федір скористався з її близькості й наче випадково торкнувся коліна в грубій панчосі. Дівчина скинула його руку, та не образилася, і Федір вирішив не витрачати даремно часу. Запитав:
– Тебе як звати?
– Танею.
– А де живеш?
– У гуртожитку.
– У гості запросиш?
– Поспішаєш?
– Я ж казав: військові темпи!
– Хапаєш, що можеш?
– Ти мені, Таню, справді подобаєшся. Так усі кажуть.
– А ти всіх не слухай. Я правду кажу.
Трамвай зупинився, і у вагон почали сідати пасажири. Кондукторка зміряла Федора затяжним поглядом, той од повів чесно й віддано, справді був переконаний, що це конопате дівча не байдуже йому, і Таня повірила.
– Добре, – сказала й поклала долоню на польовий погон, приторочений до грубого шинельного сукна. – О вось мій біля пам'ятника.
Вона почала протискуватися поміж пасажирів, відриваючи квитки із щойно початого рулона, а Федір відвернувся до вікна. Подумав: якщо швидко впорається, можна й прийти на побачення, правда, шансів переспати з дівчиськом малувато, вона нібито й згодна, але де? В гуртожитку, мабуть, не вийде, а вести її до себе не можна. Однак слід врахувати й жіночу винахідливість: коли жінка чогось справді забажає, для неї не існує перепон, а в тому, що Таня захоче його, Федір не мав сумніву – такі чоловіки, та й ще з офіцерськими погонами, на вулиці не валяються. Зрештою, чому не піти на побачення? Якщо все буде нормально, мусить повернутися до міста десь о дванадцятій, а далі нехай Гаркуша сушить собі голову, де й коли вести передачу, з нього ж – годі, можна й відпочити.