Выбрать главу

Трамвай, хоч і торохтів на рейках, немов хотів розсипатися, все ж довіз їх до вокзальної площі. Федір помахав на прощання кондукторці, та відповіла посмішкою, Федорові здалося – обнадійливою, і він вирішив за будь-яких обставин не запізнитися на побачення. Білява Людка вже набридла йому: щось меле про кохання, починаються розмови про самотність і одруження, отже, треба тікати; одружитися він, правда, може, що таке одруження – печатка в документі, який все одно викине, проте Людка починає липнути до нього, ревнувати, можливо, стежити, а відомо: нема кращого слідчого за ревниву жінку. Тільки цього йому й не вистачало!..

Поїзд на Стрий стояв на запасній колії, але Федір приблизно знав, куди його заганяють, і знайшов одразу. Проминув кілька вагонів,, шукаючи вільного місця, нарешті вмостився поруч двох жінок з порожніми кошиками, вони поверталися з базару й, певно, з добрим виторгом, бо сиділи умиротворено й лускали насіння – все в них уже було позаду: і тривоги, як удасться побазарювати, де ночувати, як уберегти гроші від злодіїв; і радощі, коли вдалося одразу продати картоплю, буряки чи моркву, а потім купити саме те, що хотілося, навіть квітчасту хустку, в яку запнулася молодиця, що сиділа біля вікна, огрядна, жеволиця, із смішливими очима. Вона час од часу перевіряла щось на грудях, обмацувала й посміхалася сусідці, худій, з суворим і непривітним поглядом, та дивилася несхвально й навіть осудливо, проте молодиці ніхто не міг зіпсувати настрій, і Федір подумав, що, либонь, на грудях у неї заховано хусточку з грішми – та й де їх ховати тільки там, куди не насмілиться залізти злодійська рука. Худорлява жінка зиркнула на Федора несхвально, навіть вороже, не посунулася, і лейтенантові довелося сидіти незручно, на самому краєчку лавки. Федір подумав: краще було б примоститися біля пишнотілої молодиці, їхати йому мало не півтори години, поїзд стоїть на кожному полустанку, і час швидко минає за приємною розмовою – а про що ж розмовляти з цим висохлим і вкритим іржею оселедцем у спідниці?

Навпроти на лавці вмостилися також жінки, літні, в робочому одязі, з пиламіг й сокирами, і Федір догадався, що їдуть на лісорозробки, які велися біля роз'їзду на підступах до заліщицького лісу. Зрадів: йому також виходити на цьому"полустанку і в людському юрмовиську легше загубитися.

– На роботу? – запитав у жінки в обтертому бушлаті, що поклала на коліна важку нагострену сокиру.

– Куди ж іще?

– Ліс рубаєте?

Жінка подивилася на Федора втомлено й неприязно, але, побачивши ношену шинелю і лейтенантські погони, пом'якшала. Ліс рубати важко, іноді нестерпно важко, та цьому хлопчиськові в пропаленій фронтовій шинелі ще важче, їм хоч смерть не дивиться у вічі.

– Рубаємо, – відповіла й махнула рукою. – Працюємо на лісоповалі, шляк би його трафив.

– Важко?

Жінка підважила гостру сокиру, раптом подала її Федорові, і той взяв, для чогось провів пучками по гострому лезу. Відчув вагу сокири й мовив співчутливо:

– Так, за день намахаєшся!.. – Він і справді підвів сокиру, наче збирався рубонути, худорлява сусідка злякано відсахнулася, і Федір скористався з цього, щоб сісти зручніще. – Нічого, – мовив заспокійливо, – скоро війна скінчится, чоловіки повернуться, і буде вам полегшення.

Жінка забрала в нього сокиру, затиснула довге сокирище між коліньми.

– До кого повернуться, до кого й ні, – мовила спокійно, мало не байдуже, і Федір подумав, що, певно, горе обійшло цю жінку, але помилився, бо її сусідка, яка також тримала на колінах сокиру, додала:

– Ти, Катре, ще надію маєш: пропав безвісти… А в нас похоронки…

Жінка змучено махнула рукою. Нараз, спершись на сокирище, перегнулася до Федора, втупилася в нього злинялими й втомленими очима.

– Бережи себе, хлопче, – сказала раптом і посміхнулася жалісливо. – Такий ще молодий!

Федір подумав, що обійдеться і без тітчиних порад: чого-чого, а берегти себе навчився, он тільки кляті німці не хочуть зрозуміти його і цей упертий Гаркуша, але все одно треба кінчати, зрештою, коли Гаркуша опиратиметься, можна обійтися і без нього – ножа в спину в темному місці, забрати гроші й документи – і до тилу. Кудись у Крим чи на Кавказ, де тепліше, за документами він тяжко поранений, одержав відпустку, трохи перекантуватися завжди можна, а далі життя покаже. Бо життя всюди гарне, навіть зараз, коли треба топати в лісову гущавину за паршивою рацією…

Нараз Федорові зробилося шкода себе, й він твердо вирішив: досить! Востаннє виконує Гаркушин наказ і кінчатиме з ним. Можливо, цієї ж ночі. Зрештою, можна тихенько придушити в ліжку, їхній господар, здається, завтра знову чергує, день у нього в запасі є, а за день у військовій колотнечі можна загубитися так, що сам чорт, не кажучи вже про контррозвідку, шукатиме до кінця днів своїх.

«На неозорих просторах країни…» – зловтішно подумав Федір, і, певно, вперше за все життя подумав з повагою і вдячністю про країну, котра справді така велика й неосяжна, що загубитися в ній людині нічого не варто.

Тітка, схожа на іржавий оселедець, уперлася Федорові в бік гострим ліктем, але тепер ніщо не могло зіпсувати йому настрій. Нечемно натиснув на тітку плечем, відстороняючи, й підставив молодиці порожню долоню.

– Може, пригостите? – стрельнув оком.

Молодиця насипала йому насіння, не шкодуючи, горбочком, посміхнулася ласкаво..

– А ви куди? – запитала не просто знічев'я, з явною цікавістю, і ця зацікавленість ще раз переконала Федора в його намірах. Поки існують на світі такі пишнотілі довірливі молодиці, він не пропаде, що-що, а з кожною жінкою завжди знайде спільну мову, міг би розбалакати навіть цього іржавого оселедця, але навіщо? Зробив утаємничене обличчя і відповів ухильно!

– Уперед. Зараз армія іде тільки вперед!

– Так, назад уже бігли! – не без злостивості втрутилася худорлява тітка.

– Ви, тітонько, несвідома і краще помовчте! – осмикнув її Федір. – Бо в той час, коли вся країна кує перемогу, деякі елементи спекулюють по базарах, користуються нашими труднощами… Багато вторгували? – запитав різко.

Тітка відсунулася від нього злякано.

– Усі мої… – підвелася, схопившись за груди, й почимчикувала, не озираючись, до туалету.

Федір, не втрачаючи часу, присунувся до молодиці й запитав:

– Побазарювали?

– Трохи.

– Повертаєтесь?

– Авжеж.

– З якого села?

– Тут недалеко. Заліщики.

Федір подумав: молодиця мешкає за кілометр-півтора від тайника, шкода, раніше не познайомився. Хоча, одразу осмикнув себе, скільки таких пишногрудих навколо, і все одно всіх не перемацаєш. Однак згадав солоний солдатський жарт, цього треба прагнути. Принаймні ця жіночка може згодитися, якщо, звичайно, він нарешті зважиться і назавжди подасться звідси. Так, назавжди, щоб ніколи не бачити ні львівських кам'яних закутів, ні поліських лісів і дерев'яних сіл, котрі так гарно горіли разом з людьми.

Справді, спочатку покупатися в теплому морі, а потім кудись до Ташкента, недарма називають його містом хлібним, там знайдеться крихітка й для нього, героя-фронтовика, якого мусять любити й шанувати довірливі узбеки, не кажучи вже про узбечок, подумав Федір і притулився до молодиці.

– Запросили б у гості… – прошепотів у вухо.

– То заходьте.

– Чоловіка маєш?

– А їх зараз трое на все село. Крім старих та хлопчаків.

– Твій в армії?

– Мобілізували.

– А може, в бандерах?

– Упаси боже! – перехрестилася.

– Де ж тебе знайти?