Білявий лежав у комендантській кімнаті на лавці, з нього вже скинули шинелю, і Щеглов уважно оглядав її. Він знав свою справу, і Бобрьонок, схвально кивнувши лейтенантові, заходився коло валізки. Замки клацнули одразу, й валіза відчинилася – рація була загорнута в ганчірку й промаслений папір, звичайна німецька рація, яких Бобрьонок уже встиг набачитися. Майор витягнув її з валізки, крім неї, тут зберігалися запасні лампи й батареї. Бобрьонок постукав по дну, але подвійного не було, не було й шифрувального блокнота, взагалі нічого, що могло б зацікавити контррозвідників.
Бобрьонок зітхнув розчаровано. Мабуть, Щеглов збагнув, чим саме незадоволений майор, бо запитав:
– А ви чого хотіли?
Либонь, це запитання зняло з Бобрьонка напругу і якісь залишки заціпеніння, бо нараз посміхнувся похмуро й відповів примирливо:
– Звичайно, на що ж сподіватися?.. – Повернувся до коменданта, що стовбичив у нього за спиною, і сказав, наче сам був винуватий у тому, що сталося: – Отак, майорі дві смерті за п'ять секунд…
Комендант, мабуть, подумав, що Бобрьонок у чомусь звинувачує його, й зробив спробу виправдатися:
– Лейтенант Буличов виконував свій обов'язок.
– Звичайно..
– Але, мені здається, ви не схвалюєте його дій…
– Це вже емоції, – відмахнувся Бобрьонок. – Що сталося, те сталося… – Він міг би сказати комендантові, що резидент, можливо, заховався десь у натовпі на привокзальній площі, тепер він точно знає, що контррозвідка вчепилася їм «у хвіст», і спробує забитися в якусь щілину, наче блощиця, і витягнути його звідти – марна справа.
А в них лишилося тільки два дні, два дні до визначеного командувачем строку, два дні до кінця тижня, два маленьких дні, всього сорок вісім годин, а їм удалося так мало, п'ять днів минуло зовсім непомітно, ніби це був не марафон, а біг на коротку дистанцію, де тільки встигаєш набрати в легені повітря.
А може, він помиляється, нікого не було на площі й резидент чекає на білявого з рацією, чекає нетерпляче, бо вже вчора мусили вийти в ефір з квартири Грижовської…
Зрештою, Бобрьонок усе одно не міг відповісти на ці запитання, хоч як би ламав собі голову, тому й заходився допомагати Щеглову.
Вони уважно обстежили кишені вбитого. Документи: офіцерська книжка, грошовий та продовольчий атестати, відрядження, згідно якого лейтенант Федір Гріш мав завдання проінспектувати засоби хімічного захисту одної з частин, розташованої у Львові.
Звичайно, фальшиве, подумав Бобрьонок, та все ж віддав посвідчення комендантові, щоб той негайно зв'язався з командиром або начальником штабу частини.
Офіцерська книжка й продовольчий атестат не викликали жодних підозр, особливо атестат з численними позначками продпунктів. Бобрьонок був упевнений, що він справжній, агенти, звичайно, вже встигли обміняти в інтендантів свої фальшиві папери. Зрештою, останнє слово про документи мала сказати експертиза, і майор відклав їх.
Власне, в кишенях так званого лейтенанта Федора Гроша не було більш нічого вартого уваги. Гаманець з грішми (півтори сотні тридцятками та дріб'язок.), цигарки «Біломор-канал», кустарна запальничка, зроблена з патронної гільзи, залишки бутерброда з салом, загорнуті в промаслений напір, – він був обережний, цей гітлерівський агент, і не тримав у кишенях нічого компрометуючого. Щеглов плюнув спересердя.
– От і все… – мовив, блиснувши очима. – Небагато.
– Зовсім нічого, – погодився Бобрьонок. Майорові також хотілося плюнути чи вилаятися, дати вихід емоціям, що переповнювали його, але втримався і додав: – Єдина зачіпка – документ про відрядження.
– Чиста липа.
– Згоден, та іноді гітлерівська розвідка використовує наших офіцерів, що заплуталися чи якось по-іншому потрапили до їхніх тенет.
– Як звичайних інформаторів. А цей Федір Гріш – фігура явно не другорядна.
– Звичайно, та маємо хоч один шанс.
Проте одразу виявилося, що навіть цього шансу в них нема, – комендант приніс невтішну звістку: в частині, куди був відряджений лейтенант Федір Гріш, про такого й не чули.
Щоб підсолодити пігулку, комендант подав мало не повну коробку «Казбеку», Бобрьонок курив рідко, а тут першим узяв цигарку і затягнувся жадібно.
– Усе, – мовив, – тут усе, й слід доповідати Карому. Може, ви, лейтенанте?
Щеглову не треба було пояснювати тактичний хід Бобрьонка: звичайно, полковник розсердиться. Хоч у ситуації, що склалася, винних не знайти, він, можливо, вилає лейтенанта, однак з того нічого не візьмеш, потім Карий розбереться в ситуації, охолоне, і всі одержать по заслугах, – але кому хочеться потрапляти під гарячу руку?
Щеглов потягнувся до телефону, однак Бобрьонок перехопив його руку.
– Я пожартував, лейтенанте, – сказав, – і всі шишки мають сипатися на мою голову. Але ми поспішали й, може, чогось не помітили. Давайте ще раз…
Вони вивернули кишені гімнастерки й дослідили буквально кожен шов, потім діагоналеві галіфе агента, підпороли підкладку в шинелі, проте так нічого й не знайшли. Бобрьонок готовий був уже визнати поразку, та нараз помітив за швом вивернутої шинельної кишені пожмаканий шматочок паперу. Виявилось, трамвайний квиток. Майор розгладив його на долоні і хотів уже приєднати до інших речей агента, але трохи подумав і попросив коменданта:
– Чи не могли б ви встановити, на якому маршруті й коли продали цей квиток? Хоча, – раптом погляд його пожвавішав, – хоча, коли квитки продаються, мусить бути і облік. Чи існує якесь трамвайне начальство?
– Звичайно, – ствердив комендант.
– Де?
– Трамвайне управління почало функціонувати в місті, здається, ще в серпні.
– Де воно?
Комендант назвав вулицю, і Бобрьонок подав Щеглову квиток.
– Злітайте туди з Віктором, – попросив, – а я зв'яжуся з Карим.
Щеглов акуратно заховав квиток до сірникової коробочки.
– З'ясувати, де й коли продано квиток? – запитав. – Зробимо.
Він повернувся через півгодини. Бобрьонок уже встиг вислухати всі неприємні слова від Карого, встиг навіть охолонути від цих слів, встиг навіть підготувати себе до чергового удару долі, – навряд чи з допомогою цього пожмаканого шматочка паперу вдасться за щось зачепитися…
Зрештою, розмірковував, ворожій резидентурі завдано відчутних втрат: протягом двох днів узято дві рації і ліквідовано двох агентів, одного, правда, вбили при затриманні, і він, майор Бобрьонок, майже впевнений, що за будь-яких обставин шпигуни більше не вийдуть в ефір. Крім того, оцей білявий агент, так званий лейтенант Гріш, міг бути резидентом? Звичайно, міг, і хто може довести протилежне?
Щоправда, Бобрьонок сам відчував хисткість цих тверджень. Навряд чи сам резидент пішов би на квартиру Грижовської, а потім подався за рацією до лісового тайника…
Однак ніхто нічого не може остаточно твердити… А якщо в них була безвихідь? Не треба забувати й про машиніста Іванціва й зчіплювача вагонів Рубаса – є ще нитки й зачіпки, і не все ще втрачено.
Але чому так переможно посміхається Щеглов?
Бобрьонок підвів на лейтенанта похмурий погляд, і Щеглов доповів:
– Квиток куплений сьогодні на шостому маршруті. На жаль, вагони ще не повернулися до депо й важко встановити, хто саме з кондукторів продав його.
Бобрьонок зауважив сухо:
– Певно, все це до шмиги. Бачите, пасажири висять на вагонах, тисячі людей, третина військових, спробуй когось запам'ятати…
Щеглов розгубився.
– Але ж ви самі…
– Так, якийсь шанс усе ж є. – Бобрьонок був явно непослідовний. – То кажете – шостий маршрут?
– Від Богданівни до вокзалу.
– Що таке Богданівна?
– Приміський район. Точніше, околиця.
Бобрьонок знизав плечима, наче скидаючи з себе нерішучість. Наказав:
– Усіх кондукторів шостого маршруту сюди. – Подумав трохи й додав менш категорично: – Давайте зробимо так, лейтенанте. Конечна зупинка шостого маршруту на вокзалі. Всі вагони мають, зрештою, побувати тут. Організуйте кондукторів, може, хтось і впізнає цього… – блиснув недобрим оком на тіло, що лежало під простирадлом у кутку.