Першим зайшли до кімнати, де на лавицю локлали одягнуте в шинелю тіло ворожого агента, дві кондукторки з шкіряними сумками – чимось схожі між собою. Одна огрядна й червонопика, з подвійним підборіддям і водянистими очима, друга також огрядна, але на голову вища за колежанку й значно масивніша: вона наче вся складалася з людської плоті, і тепла в'язана хустка, що хрест- навхрест перетягувала неосяжні груди, якось підкреслювала могутність цієї плоті. Була ця кондукторка чорнява, з циганськими виряченими очима, вона зайшла до кімнати першою і аніскілечки не збентежилась, побачивши мертвого на лавці, а її колежанка цікаво визирнула з-за неї і запитально втупилася в Бобрьонка.
– Чого кликали? – вигукнула нараз чорнява тонким голосом: – Бо вагонів і так замало, а тут затримують…
– Скажіть, будь ласка, – в голосі Бобрьонка з'явилися інтимно- прохальні інтонації, – чи не впізнаєте ви цього чоловіка?
Кондукторки перезирнулися, видно, старша подала колежанці якийсь тільки їм відомий сигнал, бо, фактично не розгледівши вбитого, енергійно і в такт закивали головами.
– Але ж, дуже прошу, громадяночки, гляньте, це вам нічим не загрожує, й до вас ми не матимемо претензій, – не бачили ви раніше цього лейтенанта? Мусив їхати трамваєм шостого маршруту.
Огрядніша жінка, поправивши хустку на грудях, ступила до лавки, потягнувши за собою й подругу. Вони довго розглядали вбитого, нарешті знову перезирнулися і захитали головами.
– Ні, – ствердила огрядніша, – вперше бачимо. А втім, знаєте, скільки в нас пасажирів!
– Так, дуже прошу я вас, – підтвердила друга, – всіх не запам'ятаєш…
Вони пішли, і Щеглов сказав Бобрьонкові:
– Могутні мадамочки, биті й перебиті, всього набачилися, їм зайвий клопіт ні до чого, й ми…
– Але ж цей тип їхав на вокзал уранці, коли пасажирів мало, може, хтось і запам'ятав його, – мовив майор, не дослухавши. – Давайте наступних кондукторок, лейтенанте.
Однак наступним виявився кондуктор – літній, сивовусий, погано поголений, худий і весь якийсь виголоджений. Щоки в нього запали, проте очі за скельцями простих, оправлених металевими дужками окулярів світилися допитливістю. Він витягнув шию з коміра темної, заношеної сорочки, уважно й без жодного хвилювання оглянув убитого. Обтер тильним боком долоні кінчик почервонілого носа і озирнувся на Бобрьонка.
– То чого пан майор воліє? – запитав чемно, та не втримався і шморгнув носом.
– Чи не їхав цей чоловік сьогодні у вашому вагоні? Або вчора чи колись? Взагалі, може, десь бачили його?
Кондуктор слухав майора уважно, кілька разів кивнув, наче проникався серйозністю свого завдання, і Бобрьонок подумав, що, либонь, нарешті їм пофортунило й зараз одержать хоч яку-небудь інформацію, але кондуктор рішуче похитав головою і одповів твердо:
– Ні.
– Не бачили?
– Ніколи.
– А ви гляньте ще раз.
– Для чого? Ніколи не бачив цього чоловіка.
– Отак категорично?
Кондуктор задумався, ще раз потягнувся рукою до кінчика носа, однак перехотів і мовив, правда, не так рішуче: – Ну, може, й зустрічався колись, та не пригадую…
– Вибачте, що потурбували.
– То дуже прошу.
Кондуктор поправив сумку й пішов. На порозі затримався, озирнувся, поправив окуляри й мовив, наче пробачався:
– Ви на мене вже не сердьтеся. Я б з радістю, проте що поробиш! Не бачив…
Щеглов засміявся зовсім по-дитячому.
– Ну що ти, батю, – сказав душевно. – Ні – то й ні, спасибі, почав би щось вигадувати, заплутав би нас. А так усе ясно.
Кондуктор випростався, наче ці лейтенантові слова зняли з його спини тягар.
– Бувайте, – махнув рукою так, буцім перебував у своїй компанії і відлучається лише на короткий час.
– Ще один порожній номер, – пробубонів Щеглов.
Бобрьонок нічого не одповів: що вдієш, мабуть, з їхнього заміру нічого не вийде, але він не має права відступитися, поки не розпитає всіх кондукторів.
Через кілька хвилин черговий по вокзалу пропустив до кімнати двох жінок. Першою зайшла кондукторка у форменій тужурці, середніх років, міцна, у хустці, зав'язаній на потилиці.
Бобрьонок подумав: зовсім по-комсомольському.
Жінка була взута в грубі чоловічі черевики, певно, вона звикла до них і аніскілечки не соромилась, бо прогупала до середини кімнати й зупинилась, роззираючись. Друга кондукторка, дівчина років дев'ятнадцяти у ватянці й хустці, з-під якої вибилося пасмо довгого каштанового волосся, зупинилася біля порога, дивилася ніяково й навіть розгублено.
Бобрьонок зрозумів, що ініціатива тут належить старшій жінці, і мовив, звертаючись переважно до неї:
– Гляньте на цього чоловіка в кутку. Гляньте, не бійтеся, невже не бачили вбитих? Війна йде, тітонько, на жаль, ще стріляють, і кулі іноді влучають у людей.
– Шляк би їх трафив… – сердито відмахнулася кондукторка.
– Звичайно, – погодився майор, – та що поробиш. Подивіться уважно на цього лейтенанта, може, довелося бачити?
Кондукторка прогупала до кутка рішуче й зупинилася над убитим, навіть нахилилася до нього, потім відступила на крок, немов так легше було роздивитися. Знову приступила, мабуть, подумав Бобрьонок, упізнала, він став спиною кондукторки й запитав нетерпляче:
– Ну?
– Ні… – похитала головою.
– Дивіться уважніше.
– Дивись, не дивись – ні.
Майор обернувся до дівчини в хустці, що тупцювала біля порога.
– А ви?
Дівчина витягнула шию, але, мабуть, нічого не бачила – старша кондукторка затуляла вбитого.
Майор торкнувся ліктя першої жінки, легко відсторонив її.
– Гляньте, дівчино, – попросив, – підійдіть сюди, ближче.
Кондукторка ступила лише крок і зупинилася боязко. Знову витягнула шию і навіть звелася навшпиньки. Груба ватянка розійшлася, і майор побачив, що дівчина тоненька й струнка, рожева чоловіча сорочка туго обтягувала груди – дівчина дихала знервовано, груди в неї підіймалися, і шия з тонкою шкірою, всіяною веснянками, почервоніла.
Нараз дівчина наче задихнулася, ковтнула повітря і підвела руку, буцім захищаючись.
– Не хвилюйтеся, – підбадьорив її майор, – прошу вас, підійдіть ближче й подивіться.
– Ні, – вигукнула, – цього не може бути!..
Тепер настала черга хвилюватися Бобрьонку. Він уважно подивився на дівчину, раптом підійшов до неї і зблизька зазирнув у вічі.
– Ви впізнали його? – запитав.
Дівчина подивилася на майора розгублено.
– Але ж він… – почала нерішуче. – Сьогодні вранці… Бобрьонок узяв дівчину за руку. Міцно стиснув і підвів її до вбитого.
– Ви знаєте його?
– Так.
– Звідки?
Дівчина вже оговталася. Відібрала в майора руку, поправила сорочку на грудях. Нараз обличчя в неї зморщилося – видно, все ще не могла повірити, що чоловік, котрий лежить на лавці, мертвий.
– Спокійно, – мовив майор владно. – Як вас звуть?
– Тетяною.
– Прізвище?
– Тетяна Зима.
– Сядьте сюди, Тетяно. – Майор поставив стілець спинкою до вбитого. Коли дівчина вмостилася, зайняв місце перед нею. Нараз побачив, як свердлить їх цікавими очима старша кондукторка.
– А ви йдіть, – махнув рукою.
– Одна? Без Тані?
– Мусимо трохи побалакати.
– А як з квитками?
– Доведеться вам попрацювати за двох.
– На два вагони?
– Не справитесь?
– Пасажирів багато.
– І все ж доведеться.
Видно, кондукторці було цікаво побути тут, передбачала якусь таємницю і аж тремтіла від нетерпіння. Але Бобрьонок вважав, що краще побалакати з дівчиною наодинці. Наказав:
– Передайте диспетчерові, ми мусимо поговорити з товаришкою Зимою. Якщо не ви, нехай хтось інший підмінить її.
Кондукторка хотіла заперечити, проте Щеглов уже відчинив двері. Пішла, озирнувшись з жалем на порозі.
Майор посміхнувся дівчині, підбадьорюючи. Запитав співчутливо:
– Злякалася?
– Еге ж, – кивнула, – лише сьогодні познайомилися, а вже… – безнадійно махнула рукою.