– Логічно.
– Гадаєте, після цього резидент Сидітиме на місці?
– Ні, не гадаю.
– Що ж робити?
– Діятимемо, як умовились.
Бобрьонок повільно опустив руки, наче вони в нього раптом поважчали. Перепитав:
– Уранці прочісуватимемо Богданівку?
– Так.
– А не запізно?
– Маєте кращі пропозиції?
– Звичайно, вночі це робити негоже,-погодився Бобрьонок.
– Богданівку контролюють посилені патрулі, – повідомив Карий.
Толкунов поворушився на стільці, це й запитав:
– Щось хочете, капітане?
Толкунов підвівся, обсмикнувши гімнастерку.
– Справи не такі вже й погані, товаришу полковник, – мовив упевнено. – Вчора й сьогодні ми взяли в них дві рації, мабуть, більше не мають, бо той білявий хлюст їздив за нею аж до заліщицького лісу. Отже, резидент позбавлений зв'язку, а шпигун без зв'язку – тьху…
– Гадаєте, капітане, відкрили Америку? – насмішкувато перебив його Карий.
– І все ж, я вважаю… – не здався Толкунов.
– Сядьте, капітане, – нараз підвищив голос полковник, мало не крикнув, – це було не схоже на завжди стриманого й ввічливого Карого. Толкунов сів, дивлячись незрозуміло, а полковник вів далі так само сердито: – Не чекав од вас, від кого-кого, а від вас, капітане, не чекав. Я не хочу слухати жодних виправдувань, поки хоч один ворожий агент діє в нашому тилу. Жодних, вам ясно?
Толкунов зробив спробу знову підвестися, та Карий зупинив його рішучим жестом. Пройшов до столу й витягнув із шухляди цигарки. Обвів суворим поглядом присутніх, мовив уже спокійно й притишено:
– Усі вільні. До шостої ранку. Прошу затриматися лише майора Бобрьонка.
Толкунов озирнувся в дверях, упіймав майорів погляд, хотів запитати, чи варто чекати, але Бобрьонок махнув йому рукою, певно, вони з полковником затримаються, уточнюючи деякі деталі завтрашньої операції.
Толкунов вийшов на вулицю не в настрої: Карий таки мав рацію, ну чого випхався, справді, резидент гуляє десь поруч, а він почав виправдовуватись…
Буркочучи щось під ніс, піднявся на свій поверх і тільки перед дверима згадав: ключі лишилися в Бобрьонка. Зрештою, було ще не так пізно, подзвонив без особливих мук сумління, однак пані Марія довго не озивалася. Толкунов подумав, що нема нікого дома, подзвонив ще раз і тільки по тому почув якийсь рух за дверима.
– Це ви, панове офіціри? – запитала пані Марія приглушено і, як видалося капітанові, збентежено.
– Так, – відповів Толкунов і нараз згадав про букет гвоздик, намацав його в нищені, та, вирішивши, що квіти давно зів'яли, не витяг.
Пані Марія відчинила і одразу відступила за двері. Була одягнута не як завжди у довгий квітчастий халат, до якого Толкунов уже звик, а в коротеньку сіру бавовняну сукенку з мокрим фартухом на ній, зачіска в неї розкуйовдилася, певно, соромилася свого вигляду, бо ховала під опинку мокрі руки й не підводила очі на капітана, переступала з ноги на ногу, лишаючи повстяними капцями мокрі сліди на чистій підлозі.
– Вибачте, – нарешті кинула на Толкунова короткий погляд, – не чекала на вас так скоро й взялася прати.
Вона обтерла руки під фартухом, буцім справді завинила в чомусь, і саме цей беззахисний рух зворушив капітана, він уперше побачив пані Марію в зовсім новій подобі, знайомій і близькій йому: жінка, яка пере білизну сім'ї, тобто своя і зрозуміла, – Толкунов посміхнувся пані Марії відкрито й ласкаво, зовсім як рідній.
Видно, жінка збагнула підтекст, що крився в цій посмішці, бо очі розкрилися і потеплішали, мабуть, хотіла щось сказати, але тільки посміхнулася у відповідь і змахнула ще. вологою рукою піт з лискучого й ненапудреного, як завжди, носа.
Толкунов ступив до пані Марії крок і хотів сказати, яка вона гарна й вродлива, зовсім інша й ближча, зрозуміліша, однак не знайшов слів чи просто засоромився, зупинився й засунув руку в кишеню, намацав газету й згадав про квіти, подумав, що вони зім'ялися і зів'яли, збентежено пошурхотів газетою, почервонів, та все ж витягнув з кишені – розгорнув і подав справді прив'ялі гвоздики:
– Оце, вибачте… зібрав… ще вдень, і вони…
Пані Марія почервоніла й притиснула руки до грудей, Толкунову здалося, що вона образилася, – злякався так, як, певно, не лякався в найстрашніших ситуаціях з ворожими диверсантами, серце обірвалося, захотілося зіжмакати й жбурнути кляті квіти, що так осоромили його, та пані Марія, ще дужче притиснувши руки до грудей, перепитала:
– Мені?… Ви самі нарвали?.. – Вона взяла квіти й уткнулася в них обличчям. – Як гарно пахнуть!
– Подобаються? – не повірив Толкунов.
– Хіба можуть не подобатися квіти? – підвела на капітана очі, вони світилися, і людина, хоч трохи душевно м'якша за капітана, обов'язково зрозуміла б, що саме пані Марія мала на увазі і що слова її стосуються не тільки гвоздик, точніше, він догадався про це, однак не міг повірити і тому мовив зовсім не те, що хотів:
– Поставте у воду, може, відійдуть.
Але пані Марія не зрушила з місця, дивилася на нього, притиснувши букет до грудей, капітан засоромився ще дужче, нарешті зібрався з духом і хотів сказати, що він би подарував пані Марії найкращі квіти в світі і обов'язково зробить це, от тільки трохи звільниться від війни, і що вона не байдужа йому, певно, жінка збагнула це, либонь, вона й чекала саме цих слів, але Толкунов стояв, розгублено опустивши руки, – серце калатало, та не міг вимовити ані слова.
Пауза трохи затягнулася, пані Марія першою зрозуміла це й заклопоталася:
– Пан капітан утомлений і голодний, а я стою… – вона прошмигнула повз нього до кухні.
Толкунов, не роздягаючись, посунув слідом, пояснюючи, що встиг щойно пообідати, нарешті пані Марія погодилася на чай, і капітан, відчувши, що справді втомився, почав стягати шинелю, зняв чоботи та пас з пістолетом, сів у фотель і простягнув натруджені ноги, відчуваючи розслабленість і духовну умиротвореність від шуму води у ванній, від м'якого торшерового світла і від легких кроків пані Марії, яка сновигала десь у передпокої чи в кухні.
Капітан не помітив, як вона з'явилася на порозі спальні, – стояла, тримаючи найкращу свою вазу з матового гутного скла, повну зібраних Толкуновим гвоздик.
– Дивіться, як красиво, – мовила радісно, – а ви казали – прив'яли… Відійдуть і стоятимуть. Чуєте, як пахнуть?
Капітан підвівся, справді відчувши аромат квітів, і хотів сказати, що радий та навіть щасливий, проте пані Марія крутнулася на порозі і одразу зникла. Толкунов постояв трохи й пішов за нею, але жінка, поставивши вазу посеред столу, замахала на нього руками й наказала відпочивати, поки вона не закінчить прати.
Капітан хотів заперечити й сказати, що він би з радістю подивився, як вона пере, що це споглядання принесло б йому задоволення, та пані Марія дотримувалася зовсім протилежної точки зору й рішуче відправила його до спальні.
Може, вона вже закінчувала роботу, а може, просто відклала її, бо з'явилася зачесана й напудрена хвилин через десять чи п'ятнадцять – зовсім малий строк для жінка яка взялася поліпшувати свою зовнішність. Проте Толкунов не був обізнаний з такими тонкощами, чверть години видалася йому довгою, крім того, ненапудрене розчервоніле й з краплинками поту обличчя пані Марії подобалося йому більше, ніж підфарбоване, однак він посоромився сказати це, цілком резонно збагнувши, що жінки в цих питаннях досвідченіші і їм усе одно нічого не доведеш. Пошкодував він також, що пані Марія знову одягнула довгий халат – він ховав її стрункі ніжки, сіра бавовняна робоча сукенка в капітанових очах все ж мала свої переваги.
Пані Марія налила чай у чашки фарфорового парадного сервізу, покалатала ложечкою в своїй, подивилася на Толкунова уважно, наче вивчала його, й мовила, буцім пробачалася, так само, коли капітан тільки зайшов до квартири:
– Вдома завжди багато роботи, а завтра треба їхати в село, от і довелося прати. До речі, приготуйте вашу білизну, я виперу. І майорову.
Толкунову зробилося незручно, й він хотів сказати, що вони з Бобрьонком звикли або прати самі, або одержувати чисту в старшини Гулька, але він думав зовсім про інше, його злякало й вразило зовсім інше – мимохідь кинуті слова про те, що «завтра треба їхати на село», і каштан запитав: