Капітан підвівся і тихенько, навшпиньках обійшов іі, став так, щоб побачити в профіль, витягнув шію і застиг у позі хлопчака, який випадково побачив недозволене й навіть суворо заборонене, але настільки цікаве, що можна ризикнути й підти на будь-яке покарання.
Пані Марія грала старатливо, вона старалася так, що висунула кінчик язика, дихала важко і приспішливо – нараз Толкунов усвідомив, що і старатливість, і знервованість викликані його присутністю, що пані Марія це робить саме для нього і їй зовсім не байдуже, яке враження справить її гра на капітана.
Толкунов нечутно відступив до дивана і сів обережно, аби не рипнула жодна пружина, відчув, що музика схвилювала його, – може, вперше в житті якась французька пісенька, а не марш чи стройова бравурна пісня так подіяла на нього, і, коли згас останній акорд, він підвівся і зааплодував голосно ій радісно, як запеклий театрал улюбленному артистові.
Бачив як підвелася з-за інструмента пані Марія, як щасливо і спантеличено озирнулася на нього, як почервоніла від задоволення і навіть зробила щось подібне чи то до поклону, чи то до кніксену, це зовсім розчулило його – Толкунов ступив уперед і взяв пані Марію за руку, стиснув її і нараз відчув, що міг би й поцілувати, але одразу ж відкинув цю думку як недостойну й недоречну, потиснув руку ще раз і мовив зовсім відверто:
– Здорово.
– Ви й спрвді вважаете? – зашарілася, та очі радісно зблиснули.
– Звичайно, я не знавець, але сподобалось.
– Мені приємно чути це.
– Ніколи не гадав…
Пані Марія удавано недбало махнула рукою.
– Так, для душі, – заперечила. – Кажуть, музикою слід займатися серьозно, а мені випадає нечасто, та й піаніно нема.
Толкунов хотів сказати, що це не така й велика проблема, що гроші, зрештою, можна зібрати, он хлопці мають які трофейні акордеони, а він не гірший за інших, правда, допомогає сестрі, проте має трохи заощаджень, але промовчав, а пані Марія рішуче закрила кришку інструмента.
Толкунов не просив її зіграти ще, десь підсвідомо розумів, що жінка вклала у французьку пісеньку всі свої емоції, що краще вона сьогодні вже нічого не зіграє і що нинішній вечір дався ій не так уже й просто.
Капітан не відпускав руки пані Марії, а вона не робила спроб відняти її, спробував пригорнути до себе жінку, та зовсім невчасно до кімнати зазаирнула пані Мирослава й повідомила, що чай готовий, – пані Марія вивільнила руку й, взявши капітана за лікоть, повернула його до дверей, а Толкунов, йдучі до кухні, звідки вже пахло чаєм, думав: найкращий в світі чай вже не смакуватиме йому.
Але пані Марія тримала за лікоть капітана міцно, це трохи поліпшило йому настрій, і Толкунов зовсім спокійно сприйняв дзвінок у передпокої і появу Бобрьонка – майор цілком резонно догадався, де вони з пані Марією. Він спорожнив аж дві чашки чаю, поблажливо вислухав капітанові відгуки щодо виконавської майстерності пані Марії. Толкунову, правда, не дуже сподобалась ця поблажливість, однак він промовчав, вирішивши: ніщо не зіпсує йому цей вечір, навіть не зовсім своєчасна майорова поява.
Толкунов подивився на пані Марію, вона одразу зрозуміла його й ледь помітно на знак згоди опустила вії, і капітан нараз збагнув, що жити на світі варто не тільки заради знешкодження чергового диверсанта чи резидента, котрий ось уже який день вислизає з їхніх рук, а й заради цього погляду з напівопущених вій і посмішки, від якої в пані Марії з'являються на щоках найсимпатичніші ямочки.
Прочісування Богданівни почали з шостої ранку кількома групами, поділивши між ними численні вулиці й завулки. Бобрьонкові з Толкуновим дісталася довга кривуляста вулиця від кінцевої трамвайної зупинки й чотири невеличких бічних. Вулицю було забруковано, і обабіч тягнулися викладені цементними плитами тротуари, та до завулків цивілізація ще не дійшла і в дощову погоду до крайніх садиб діставалися хіба що в гумових чоботах.
До десятої ранку розшукувачі проминули лише половину вулиці й зараз повернули до бічної, де стояли чотири будинки за високими дерев'яними парканами.
Хвіртка першої садиби була розчахнута, й Бобрьонок зайшов, не стукаючи. Будинок стояв біля самих воріт, а за ним росли величезний волоський горіх і ще кілька плодових дерев, попід якими буяли бур'яни. Взагалі садиба вражала невхоженістю – ні клумб з квітами, ні грядой з городиною, дерева, кілька смородинових кущів і бур'яни.
Толкунов випередив Бобрьонка і обігнув будинок, щоб подивитися, чи нема другого виходу. Не знайшовши, все ж зробив знак двом солдатам, що супроводжували їх, зайняти місця в саду – тепер вони оточили будинок, і ніхто не міг залишити його непоміченим.
Бобрьонок голосно покахикав, та в будинку панувало мовчання. Майор почекав кілька секунд і піднявся на ґанок. Подзвонив, але безрезультатно, можливо, дзвінок не працював, і майор постукав делікатно, пучками, ніхто в відгукнувся, Бобрьонок смикнув двері, вони не піддалйсЯі і тоді майор постукав голосно, кулаком.
– Невже нікого нема? – Толкунов став поруч і затарабанив владно й настирливо.
– Ну, чого бешкетуєш? – почувся нарешті за дверима тихий старечий голос, і двері відчинила бабуся – старезна, запнута чорною хусткою і з палицею в руці.
«Зовсім баба-яга», – роздратовано подумав Толкунов і запитав також роздратовано:
– Чому не відчиняєте?
– Так не дочуваю ж, – нараз стара посміхнулася йому зовсім ласкаво, і Толкунову зробилося соромно, що навіть подумки облаяв її. – Стара вже, синку.
Бобрьонок виступив уперед і пояснив:
– Патруль з комендатури міста. Перевірка документів. Хто, крім вас, є в домі?
– Я сама, синку. Проходьте, чого стояти на ґанку? – Вона повернулася і пішла, важко спираючись на палицю, хильцем і човгаючи ногами, взутими в капці без задників.
Бабця зупинилася на порозі великої, темнуватої і неприбраної кімнати – на столі стояв брудний посуд, а на тахті хтось полишив пожмакану ковдру. В кімнаті була атмосфера того ж запустіння і невхоженості, що й на дворі. Бобрьонок зайшов до неї, а Толкунов лишився в передпокої – майор знав, що той зараз обдивиться помешкання, хоча й без цього догадувався, що в цьому домі нема тих, кого вони розшукують.
– Ти сідай, синку, а я постою, – бо мені встати й розігнутися потім важко, як ляжу, то вже лежу й лежу…
– Хто господар будинку? – запитав Бобрьонок, проігнорувавши бабусине запрошення.
– Моя дочка, хто ж іще?
– Прізвище?
– Волянючкою зветься. Волянюк Наталія Петрівна. – Де вона?
– На роботі. У крамниці працює.
– Хто ще живе з вами? – Бобрьонок запитував, не підвищуючи голос, бабця відповідала одразу, отже, чула добре, – виходить, казала неправду, й це не сподобалося майорові. Зовсім притишив тон, бабця зиркнула на нього невдоволено й мовила, дивлячись прозорими й бляклими від старості очима:
– Ти, синку, мене не перевіряй, я – коли як, іноді добре чую, ` іноді щось найде – у вухо горлай, анічичирк…
Бобрьонок засміявся і повторив запитайня:
– Хто з вами живе?
– Ніхто.
– Тільки ви з дочкою?
– Так.
– А чоловіки?
– Один був, зять мій, та на війні.
– Давно?
– Одколи совіти прийшли.
– Квартирантів не маєте?
– Бог милував.
У дверях з'явився Толкунов, він подав знак, що все в порядку, і Бобрьонок просто так, для годиться, поставив бабусі ще одне запитання:
– А у ваших сусідів?.. Не знаєте, квартиранти є? Може, військові мешкають?
– Та мешкають, – ствердила стара. – У брата мого мешкають, на сусідньому подвір'ї.