– Вашого брата?
– Так, Картошем зветься. Сергій Петрович Картош, поруч за зеленим парканом.
– І багато в нього військових?
– Двоє.
– А ви їх, бабусю, бачили?
– Чом не бачити, по сусідству жиємо.
– І в яких же вони чинах? Бабця стукнула палицею об підлогу.
– Попитай щось легше. Не розбираюсь я у ваших чинах.
Бобрьонок повагався трохи й витягнув з нагрудної кишені гімнастерки фото вбитого агента. Показав бабусі.
– Не один з них?
Вона взяла знімок покрученими пальцями, вдивлялась жадібно й цікаво, але похитала головою і віддала фото з жалем.
– Не знаю, – мовила скрушно. – А за що його вбили? Бобрьонок зігнорував її запитання і сказав розчаровано:
– Отже, не він…
– Не знаю, – повторила. – Я цих військових, що в брата мешкають, зблизька не бачила.
Бобрьонок рішуче відібрав у неї знімок, зиркнув Толкунова – той зрозумів його без слів і вислизнув на по двір'я. А Бобрьонок посунув за ним, супроводжуваний бабусею.
– Ми квартирантів не пускаємо, – сказала йому вслід. – Дочка працює, я вже немічна, а за квартирантами ходити слід, особливо за військовими, і те їм треба, і те дай, а де взяти? Одні клопоти… А брат у мене ще молодий, на п'ятнадцять років молодший, і будинок у нього вільний, сини в армії, а він ще гроші любить…
Ця інформація вже не дуже цікавила Бобрьонка – проминув розчахнуту хвіртку й побачив, що Толкунов з патрульними солдатами заходять до садиби за зеленим парканом…
Вона була повною протилежністю попередній. Чисто підметена цегляна доріжка від хвіртки до будинку, обсаджена квітуючими жоржинами, побілені яблуні, що гнулися під вагою червоних плодів, розпушена навколо аґрусових та смородинових кущів земля.
Толкунов з солдатами швидко подолали відстань до будинку, капітан югнув за ріг, мало не одразу визирнув звідти й поманив Бобрьонка. Майор не забарився, обігнув дім і побачив сухого, сивого, одягнутого в темну фланелеву сорочку дідугана. Той дивився на капітана спантеличено, а Толкунов, зробивши йому знак, аби мовчав, швидко підвівся на ґанок і зник за дверима.
Майор підійшов до старого, запитав:
– У вас квартирують військові?
– Я вже сказав капітанові, тераз їх нема.
– Коли пішли?
– Вчора.
Майор стримався, щоб не вилаятися. Витягнув фото білявого шпигуна, подав дідові.
– Федір!.. – вигукнув той здивовано. – Що з ним?
– Один з ваших постояльців?
– Так, лейтенант Федір Гріш.
– А другий?
– Майор Гаркуша.
– І давно вони у вас?
– А як червоні зайшли…
– І весь час тут?
– Ну чому ж тут? Люди військові, сьогодні вдома, завтра пошлють кудись.
На ґанку з'явився Толкунов. Не сказав ні слова, тільки похитав головою.
– Вони? – запитав лаконічно.
Бобрьонок кивнув.
– Пішли, діду, до хати, – запропонував, – бо розмова в нас не така вже й проста..
– Пішли, – погодився охоче. – Чом не побалакати? А що з Федором? Такий гарний хлоп…
Майор не відповів – пропустив старого поперед себе й війшов на ґанок. Толкунов, наказавши солдатам чатувати на подвір'ї, рушив за ним.
Дім складався з двох досить великих кімнат, кухні й комірчини. Не треба було й запитувати, де мешкали квартиранти, – у більшій кімнаті, з вікон якої добре проглядалася хвіртка. Тут стояли два акуратно заправлені ліжка, біля одного з них лежала на тумбочці розкрита книжка, й протяг гортав сторінки.
Бобрьонок розчинив шафу. Кітель з майорськими погонами й двома орденами – Червоного Прапора та Вітчизняної війни другого ступеня, валіза й мішок з речами.
Толкунов поклав валізу на стіл, а майор узявся за мішок. Швидко перебрали речі й не знайшли нічого підозрілого: білизна, гімнастерки, одеколон, мило, шкарпетки. Книжки радянських видавництв – жодної фотографії, зошита, блокнота, жодної дрібниці, якими обростають військові у своїх мандрах по фронтових дорогах.
Господар здивовано дивився на самоправство військових з червоними пов'язками на руках, нарешті не витримав.
– То, прошу вас, у мене також мешкають офіцери, бачите, – тицьнув пальцем на розкриту шафу, з якої визирав кітель з орденами, – фронтові герої, а ви, не питаючись дозволу!.. На якій підставі, прошу я вас?
Бобрьонкові не хотілося сперечатися з ним, то більше до часу відкривати справжню мету їхніх відвідин. Пояснив:
– Бачили, шановний, загинув лейтенант Федір Гріш. Убито його, от і розбираємось…
Старий збентежено покрутив головою.
– Файний хлоп був, – мовив розгублено. – Хто ж його? Бо фронт, вибачте, далеко.
– Фронт зараз усюди, шановний, – пояснив Толкунов. Він міг би сказати, що одна з найнебезпечніших ділянок фронту ще вчора пролягала по зовні мирній та навіть ідилічній дідовій садибі за зеленим парканом, однак тільки кахикнув і витрусив з валізи решту речей. Обстукав дно і, упевнившись, що нема подвійного, перезирнувся з Бобрьонком. Той зрозумів його й наказав господареві:
– Ви, Сергію Петровичу, почекайте в своїй кімнаті. Ми вас покличемо, згода?
Офіцери з червоними пов'язками знали навіть, як його звати, певно, це зовсім переконало старого, що люди справді державні й мають право порядкувати в помешканні.
– Прошу. – погодився і пішов.
Толкунов почав складати в мішок викинуті речі. Усе на місці, – сказав. – Бритва, рушникц, зубций шок. Одеколон і мило. Лейтенант нікуди не поспішав, усе акуратно складене.
– Чого не можна сказати про майора, – вставив Бобрьонок. – Нема ні бритви, ні зубної щітки, ні порошку.
– Його попередили про провал Федора Гроша, й він накивав п'ятами, – констатував Толкунов. – Той зчіплювач вагонів, якого проґавив молодший лейтенант Хлонь.
Бобрьонок сів на ліжко, акуратно заправлене товстою суконною ковдрою. Подумав: не минуло й доби, як на ньому вилежувався резидент. Он у шафі кітель з орденами – простягни руку, помацаєш, книжка на тумбочці й хромові чоботи попід ліжком. Нові, начищені. Відчував тут себе як удома – здається, ще пахне ним…
Бобрьонок і справді втягнув носом повітря, але почув тільки слабкий запах одеколону й лежалих речей, розкиданих на столі.
– Негарно… – зітхнув. – Зовсім негарно.
– Куди вже… – підтримав його Толкунов. – Вони й так були на стрьомі, а тепер і поготів.
Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.
– Сучий син! – вигукнув.
– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.
– Трохи.
– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…
– Давай діда, – погодився Бобрьонок.
Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:
– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.
– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?
– Погані справи.
– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?
Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:
– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.
– Якщо зможу, допоможу.
– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?
– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.
– Вони з'явилися самі чи хтось привів?
– Самі.
– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?
– А їм Грицько сказав.
– Який Грицько?
– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.
– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.
– Точно.
– Звідки знаєте?
– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?
– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?
– Вони й сказали.
– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.
– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.