– Робочий день не скінчився…
– Начальство відпустить, так? – майор зиркнув на інтенданта, і той нахилив голову.
– От бачите, все гаразд, прошу до машини. – Він кивнув Толкунову, капітан зрозумів його й пішов з жінкою, а Бобрьонок набрав номер телефону Карого. Виразно зиркнув на начальника, їдальні й той полишив кімнату. Майор доповів Карому про нові обставини з розшуку.
– Костьольна, тридцять сім? – перепитав полковник. – Висилаю на допомогу Сулімова з п'ятьма солдатами. Будинок оточите. Як братимете?
– Позичимо ключі в офіціантки.
– Її в квартиру не пускайте.
– Звичайно, Вадиме Федотовичу. Сулімова чекаємо на Костьольній за два квартали. Цей Гаркуша, мабуть, тертий вовк і брати доведеться акуратно.
– Я виїду сам.
– Ні, Вадиме Федотовичу, – заперечив Бобрьонок дещо фамільярно, зрештою, вони з Карим з'їли пуд солі й міг собі іноді це дозволити, – це не полковницьке діло – брати шпигунів.
– Вважаєте?.. – не зовсім упевнено мовив Карий. – Що ж, дійте, майоре.
Дім на Костьольній стояв у шерезі таких самих кам'яних велетнів, пліч-о-пліч з іншими, був, правда, на поверх вищий за чотириповерхових сусідів і, певно, пишався з цього, бо втупився аж у самісіньке небо крутим червоний черепичним дахом. Через півгодини він був непомітно оточений, і Бобрьонок, взявши ключі в Ященко, залишив її в машині на сусідній вулиці під Вікторовим наглядом. Знав, що'з її квартири є один тільки вихід, тримав ключ від цих дверей і разом з Толкуновим повільно піднімався сходами.
Стефанія пішла на роботу вдосвіта, Гаркуша пролопотів босими ногами до виходу, перевірив, чи добре замкнуті двері і знову заліз до теплої постелі. Задрімав одразу, спав спокійно й бачив рожеві сни: начебто сидить він на березі широкої річки, якою пливуть білі святкові пароплави, з них до берега долітають веселий сміх і музика, паролави наближаються все ближче до Гаркушиного берега, а він бере шмайсера й дає довгу чергу – люди на пароплаві починають метушитися, дехто стрибає з борту у воду а Гаркуша все б'є по них довгими чергами, й на душі в нього світло й радісно.
Остаточно прокинувся Гаркуша вже після дев'ятої, розморений теплою постіллю і солодкими снами. Пружно підвівся і одразу скинув сни, пробіг по квартирі, прислухаючись, та не помітив нічого тривожного.
Зробив зарядку – до поту й знеможення, звик триматися в формі й не дозволяв собі жодного розслаблення. Потім прийняв холодний душ і з задоволенням розтерся чистим рушником, якого дістала з комода Стефанія.
Гаркуша посміхнувся, згадавши, як заклопоталася вчора, побачивши його. Типова квочка. Але чистійка, все в квартирі вилизане, а простирадла накрохмалені й пахнуть одеколоном.
Головне ж: має зовсім окрему квартиру, про яку знав тільки Федір. Однак Федора нема, і ніхто не може навести на нього чекістів.
Лише подумавши про це, Гаркуша відчув, як настрій в нього почав псуватися. Це ж треба, вони разом з гауптштурмфюрером Кранке продумали всі варіанти, здавалося, їхня, група у Львові, законспірована так, що Смершеві ніколи не дістатися до неї, – і ось провал за провалом. Спочатку Грижовська, потім Федір і Рубас, справді, можна повірити, що енкаведистам допомагає сам чорт. Але до цієї квартири їм не дотягнутися…
Подумавши про це, Гаркуша зіщулився. Але ж в разі чого, й він тут, як у «мишоловці». П'ятий поверх- не вистрибнеш…
Повісив рушник і заходився голитися. Звик дотримуватися гігієни, сам прав собі білизну й голився щодня. Звичайно, якщо були для цього умови.
Після гоління Гаркуша обтерся одеколоном, постояв ще перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням. Як не як, а в цієї Стефанії губа не з лопуцька, навколо такого чоловіка та ще й з майорськими погонами можна й потанцювати. Тим більше, жінці вже за тридцять і не з перших красунь, тіло, правда, розкішне і в ліжку активна – згадавши ніч, Гаркуша потягнувся, як кіт, відчувши в усьому тілі приємну млість. Але одразу осмикнув себе – не розслаблюватися. Тут, у Львові, ти не для любовних утіх, на твої повідомлення вже другий день чекають у «Цепеліні», а ти шкіриш зуби власному відображенню в дзеркалі.
Проте що зробиш, обставини бувають вищі за людину. Тепер він без зв'язку, і єдиний вихід – пробиватися крізь лінію фронту. Перечекати тут, у Стефанії, кілька днів, поки енкаведисти зовсім не заспокояться, а там хай про нього турбується Палків, цей бандерівський курінний має зв'язки та явки, й перейти фронт у Карпатах не так важко.
Гаркуша ще кілька разів присів, відчуваючи пружність м'язів, – сили йому не позичати, і енкаведистам за ним не угнатися.
Але думка про Смерш знов навела його на невтішні роздуми, і Гаркуша підставив дзиґлика під вузьке, засклене матовим склом віконце, що вело з ванної. Видно, його давно не розчиняли, бо піддалося важко, проте Гаркуша все ж розчинив його й висунувся.
Нічого втішного, вікно виходило кудись у двір, певно, на зовсім іншу вулицю, вузький кам'яний мішок, типовий для старовинних міст.
За кілька метрів від віконечка гострий черепичний дах сусіднього чотириповерхового будинку, далі ще дахи – дахи ледь не до обрію, і всюди люди, багато тисяч людей, серед яких він, Ігор Гаркуша, мусить почуватися в цілковитій безпеці.
Мусить, та не почувається.
Гаркушин погляд зачепився за вузький карниз, що оперізував будинок попід вікнами, мабуть, його спорудили, щоб чіпляти ринви, на мить згадав кадр з якогось авантюрного фільму, коли герой вимушений тікати від переслідувачів по вузькому карнизі, уявив себе в такому становищі, жахнувся і рішуче зачинив віконечко.
Чисте самогубство, і такі трюки проходять лише в кіно – він би зірвався через два кроки.
Гаркуша сердито грюкнув дверима й вийшов до вузького коридорчика, що з'єднував ванну з кухнею, запалив газ і поставив чайник. Сніданок Стефанія лишила на столі, котлети й смажена картопля, солоні огірки, хліб, масло й гарячий солодкий чай – не так уже й погано.
Настрій у Гаркуші одразу поліпшився – відчув голод і прчав розігрівати картоплю.
Поснідавши, Гаркуша, як був, у капцях і трусах, ще раз обійшов квартиру, не розчиняючи вікон, визирнув на вулицю. Звідси можна було розгледіти лише частину бруківки й протилежний тротуар – нічого цікавого, кілька заклопотаних перехожих поспішають кудись, неподалік черга біля продовольчого магазину.
Гаркуша повільно одягнув галіфе й гімнастерку, знайшов у передпокої щітку й почистив чоботи, натягнув їх і притупнув, перевіряючи, як сидять, немов збирався у далеку дорогу, затягнув пас і поправив портупею – сам це знав, для чого робить усе це, інший на його місці вилежувався б у м'якому ліжку під теплою ковдрою, проте Гаркуша не дозволяв собі розслаблення – свіжовиголений напарфумлений, затягнутий ременями сів у крісло з якоюсь книжкою – розкрив, але читати де став, узагалі читав мало, переважно газети та ілюстровані журнали, однак газет не знайшов, а сама назва книжки «Тихий Дон» чомусь уже хилила Гаркушу до сну, то більше, що написав її якийсь червоний письменник, ще до війни Гаркуша чув про галас навколо цієї книжки, а якщо вже там галасували, то для чого читати?
Нараз Гаркуша подумав, що тепер він чітко проводить лінію «тут» і «там», хоч і сидить зараз у червоному Львові, а думає – «там», бо «тут» для нього стала Німеччина, навіть не Німеччина, а все за лінією фронту, і він мусить докласти всіх зусиль, щоб ця лінія не просувалася на захід.
Подумавши про це, Гаркуша засмутився. Певно, Іванців має свіжі й надзвичайно цінні повідомлення про пересування червоних військ, мабуть, вони накопичують сили для прориву, інформація про це конче необхідна німецькому командуванню, а він сидить у затишній квартирі й збирається читати червоного письменника.
Гаркуша люто жбурнув книжку на підлогу. Кляті енкаведисти – загнали його, як вовка, у хащі. Але нічого – менше емоцій, більше спокою і витримки, він ще помститься, він ще повернеться сюди, як повертався не раз.
Гаркуша відчув приплив енергії, скочив з крісла, заходив по кімнаті – зрештою, подумав, а може, всі його заходи перестороги даремні і енкаведисти не знають про його існування?