— Чи вдома господар цього благословенного дому? — ще раз спробував Олег дістати якусь відповідь, але знову мовчанка. Тоді він обережно відхилив кошму, що закривала вхід, і зазирнув до кибитки.
— Що там? — стиха запитав його професор.
— Зараз роздивлюся, — відповів Трубачов і раптом вигукнув — Тут людина!
Майже одночасно вони ступили в задушливу пітьму кибитки і побачили, що на кошмі біля давно згаслого вогнища непорушно лежить довге тіло людини. Ледь чутний свист повітря, яке виривалося з грудей людини, говорив про те, що вона не мертва, а спить або ж тяжко хвора. Під протилежною стіною безладно звалені в купу валялися вовняні хурджини, попонка для ослика, невеличкий бурдюк для води, — мабуть, той, що лежав у кибитці, був подорожній або ж власник всього цього нехитрого скарбу.
Трубачов кашлянув, сподіваючись, що чоловік прокинеться, але той все так само посвистував носом і навіть не поворухнувся. Професор знайшов худу коричневу руку й перевірив пульс.
— Ого! — сказав він. — Наш новий знайомий почуває себе дуже зле. Подивіться, будь ласка, Монгані.
Незабаром на такирі запахло ліками. Монгані вміло розклала невеличке вогнище і вже варила бульйон для хворого, а Трубачов сидів біля узголів'я єдиного жителя покинутого кишлака і ждав, коли, дякуючи старанням професора і Елли, до того повернеться свідомість. Нарешті чоловік глибоко втягнув у себе повітря, ворухнув рукою й розплющив очі. Але, побачивши чужих, незнайомих людей, він, мабуть, подумав, що це марення, і знову опустив повіки.
— Ти у себе вдома, добрий чоловіче, — сказав йому Трубачов, — і біля тебе твої друзі.
— Той, кому судилося спати в могилі, — не розплющуючи очей, прошепотів хворий, — не може спати в себе вдома.
— Але одкрий свої очі і ти переконаєшся, що лежиш у своїй кибитці, — знову сказав йому Олег.
— Це не моя кибитка, — відповів хворий.
— Чия ж вона?
— Не знаю. Я їхав у Келат на базар — тут не було нікого; повертався назад — тут теж не було нікого.
Осел, мабуть, почувши голос свого хазяїна, гучно заревів, і бліда посмішка пробігла на устах хворого.
— Мій осел, — прошепотів він і спробував сісти, але це йому не вдалося.
— Скажіть йому, що для нього зараз найголовніше — це спокій, — звернувся до Трубачова професор. — І коли вже він сказав, що двічі ночував тут, то спробуйте дізнатися, коли він проїжджав тут вперше.
Трубачов передав хворому слова професора, і той відповів, що він проїздив тут десятого дня місяця хордада, а повертався назад два дні тому. Він говорив ще щось дуже довго, швидко, захлинаючись від обурення, і Олег сказав, що хворий скаржиться на якихось розбійників. Він їздив у Келат з трьома верблюдами, на яких возив продавати сушений урюк, але в горах на нього напали озброєні люди, забрали верблюдів і урюк, наказали і йому їхати за ними, завели в якісь незнайомі місця, і він кілька днів блукав, поки врешті вибрався на шлях, який вів до рідного кишлака. Але його рантом звалила тут вогняна хвороба, яка висушила за два дні весь його бурдюк і призведе до того, що його бідна душа вирветься з тісної клітки тіла й полине в райські сади аллаха.
— Зрозуміло, — зробив висновок професор. — Цей бідолаха не тільки постраждав од грабіжників, що забрали його майно, але й від паразитів, які заразили його тут тифом.
— Тифом? — злякано запитав Олег. — А хіба в нього тиф?
— Очевидно, — хитнув головою професор. — Зараз треба пошукати в приміщенні кліщів.
— Орнітодорус папілліпес, — підказала Елла.
— Що, що? — перепитав Трубачов.
— Елла Михайлівна цілком вірно визначила переносника хвороби, — підтвердив професор. — Це кліщ орнітодорус папілліпес, який звичайно живе в глиняних халупах, в покинутих руїнах, причому може обходитися без їжі понад вісім років. Кліщі ссуть кров коней, ослів, корів, кіз, свиней, шакалів, собак, барсуків, їжаків, тушканчиків, пацюків, мишей, кролів і навіть курей. Збуджувачі зворотного тифу можуть зберігатися в тілі кліща біля тринадцяти років. Коли такий кліщ кусає людину, він разом з слиною передає в кров людини спірохети — збудники кліщового зворотного тифу. Кусає він без болі, непомітно, і тому людина ніколи не дізнається, чому через 5-12 днів у неї раптом починаються приступи, під час яких температура піднімається до сорока градусів. Від одного хворого тиф швидко переходить до другого, потім до третього — і от вже цілий район охоплений полум'ям епідемії. Уявіть собі, наскільки це жахлива річ для людей, які ніколи в житті не бачили лікаря, не мають ніякого уявлення, що таке ліки, дезинфекція, карантин.