— Рятуйте! Рятуйте! Вбили!
Вона все кричала й кричала, аж поки не прибігли до неї Олег, Кайнаров і Григорій Микитович.
Монгані перенесли до машини. Професор швидко наклав на рану пов'язку, а Олег і Кайнаров пішли розшукувати кедходу, щоб повідомити про замах.
Але кедходи вдома не було: він поїхав десь до районного начальника і ще не повернувся.
Рана Монгані виявилася важкою й доволі небезпечною. Ніж зачепив праву легеню, і Григорій Микитович побоювався ускладнень. Цілу ніч ніхто не склепив повік. Монгані поклали в окремий невеликий намет, який спеціально розіп'яв Кайнаров, і професор та Елла пробули біля пораненої до ранку.
Вранці професор підкликав Олега і, дивлячись поверх його голови, сказав:
— Вам доведеться з'їздити в Келат, бо ми самі тепер тут не справимося. Розкажіть фармандару про все, що трапилося, попросіть ще людей для допомоги. Ми не можемо кинути хворих без догляду, а доглядати їх, крім нас, ніхто не стане. Навпаки, втрутиться табіб і докладе всіх зусиль, щоб всі хворі померли і тим самим довели всю нашу неспроможність боротися з аллахом та іншими там штучками.
— Добре, — відповів Трубачов, — ми поїдемо. Але перед цим я хотів розповісти вам про одну річ, про яку через свою легковажність своєчасно не повідомив…
— Гм, дивно. Що ж це за така таємнича річ?
Олег розповів про погрози дервіша, про вершників і про нову зустріч з дервішем при в'їзді в Марестан.
— Що ж, — сказав професор. — Звичайно, треба було сказати мені про це раніше, але навряд чи змогли б ми якось попередити хід подій. Ми підкопували стіну недовір'я й погроз, яку спорудили ці невідомі нам люди, і будемо підкопувати, що б там не сталося. Хай хитається ця стіна, хай навіть падає — ми не відступимо, не маємо права відступати. Отже, їдьте по допомогу і швидше повертайтеся. Лаяти вас я буду тоді, коли ми повернемося додому і матимемо час для вияву різних почуттів.
Почали готування до від'їзду. З будки вивантажили все необхідне для професора й Елли, потім професор міцно потиснув руки Кайнарову й Олегу, Елла поцілувала Кайнарова в щоку і закусила губу, коли Трубачов узяв її за руку.
— Ви ж там… глядіть, — прошепотіла вона, одвертаючись, щоб приховати сльози, які нестримно покотилися з очей. — Будьте обережними…
— Чому це вас так хвилює, Елло Михайлівно? — примружився Олег.
— Яка я вам Елла Михайлівна? — з докором глянула на нього дівчина. — Називайте мене просто Елла.
Машина загула й пірнула в оточену високими глиняними дувалами вуличку, вузьку й темну, мов домовина.
А вночі, коли професор востаннє обійшов усіх хворих і знову хотів подивитися, як себе почуває Монгані, з боку пустині почувся якийсь незвичайний шум, що вкотився в глухі вулички кишлака, й грізний, мов гірський обвал, вирвався звідти просто на маленький табір експедиції. Кілька вершників на темних сухоногих конях стрибнули ледве не на вогнище, закрутилися, вигукуючи щось незрозуміле навколо ящиків і брезентів, серед яких сиділи Елла й професор. В одному з вершників Елла впізнала дервіша з шкурою леопарда на плечах.
— Що вони хочуть? — злякано запитала вона Григорія Микитовича, спостерігаючи за дивними вершниками, які все ще гарцювали на конях і галасували.
— Сподіваюсь, що ці джентльмени зараз нам про це скажуть, — спокійно відповів професор, не звертаючи ніякісінької уваги на те, що відбувалося навколо.
Серед вершників з'явився худий білобородий дід, одягнений в смугастий халат, і всі замовкли, очевидно, чекаючи, що він скаже. Дід зліз з коня, наблизився до професора і ламаною російською мовою сказав:
— Наш мудрий Алаяр-хан, хай благословить його пророк, наказав тобі, лікарю, прибути до нього з своїми помічниками й врятувати його від ран.
— А хто цей Алаяр-хан? — поцікавився професор.
— Він — мудрий баші[21] кращих синів пустині, — відповів білобородий.
— Не знаю таких, — здвигнув плечима професор.
Дервіш сказав щось сердите білобородому перекладачеві, і той гнівно звузив свої очі.
— Якщо ти не захочеш піти сам, то ми поведем тебе. Такий наказ Алаяр-хана.
— Коли ви не боїтеся застосувати насильство до громадянина великої країни, то що ж, — сказав Григорій Микитович і підвівся.
— Григорію Микитовичу, але ж вони вас уб'ють! — вигукнула Елла.
— Не турбуйтеся, — заспокоїв її професор. — Вони побояться це зробити.
— Отже, ти відмовляєшся? — запитав востаннє білобородий.
— Я не знаю ніякого Алаяр-хана. Не хочу знати! — гордо відповів професор.