— Я не поспішаю на той, джаним[23], — відповів дід, — я втікаю від лиха.
— Ти поспішаєш услід за іншими, які налякалися якихось привидів? — запитав його Олег.
— Так. Настав день страшного суду, все живе мусить загинути в цих місцях, які аллах лишив свого благословення. Тому люди повинні втікати звідси.
— Чому ж ти відстав од усіх?
— Кожний втікає з такою швидкістю, з якою може втікати. Я сліпий і старий, мій осел знесилений і худий. Я не міг встигнути за скакунами й за тими, хто поїхав на дужих ослах…
— А не соромно тобі лишати свої рідні місця? — запитав Трубачов. — Адже старі люди не повинні боятися смерті.
— Соромно не старому, а молодому, — відповів дід. — Бо молодий мусить боротися, а не втікати. А старий, навіть коли бачить смерть, нічого не може з нею зробити.
— Але ж ти сліпий!
— Що з того? Якби був зрячим, я б міг побачити те, що так всіх лякає, і ще б подумав: втікати чи ні. А так — я повинен вірити іншим. Всі бояться, і я боюся.
— Але що ж це за марево? Звідки воно?
— Я чую по голосу, що ти молодий. У тебе очі, як у гірського сокола. Піди — дізнайся.
І дід штурхнув свого осла.
В Марестані не було жодної душі. Легенький вітерець стиха шарудів густим листям садів, гнав по вузьких вулицях пір'їнки й різноколірні ганчірки, збирав водяні брижі на поверхні ариків. На тому місці, де три дні тому горіло вогнище і професор давав останні розпорядження Олегові і Кайнарову, теж було порожньо. Тільки глухо шуміла своїм листям стара гілляста шовковиця та стояв з обвислими полами маленький намет, в якому тоді лежала поранена Монгані.
Олег кинувся до намету. І як тільки відхилив полотнище, яке закривало вхід, — одразу ж зустрівся з поглядом великих, таких прекрасних чорних очей.
— Монгані! — вигукнув Трубачов. — Монгані, що тут трапилося? Де професор, де Елла?
Монгані поворушила сухими губами, але Олег нічого не почув.
— Ти вже давно так лежиш одна? — з жалем запитав він. — Бідна! Нікому було навіть води подати.
Він приніс їй води і ждав, поки вона нап'ється і переведе подих.
Монгані, насилу вимовляючи слова, виразно сказала:
— Їх забрали бандити з чорних пісків. Там міраж…
В грудях у Монгані захрипіло, і вона замовкла.
— Звідки ти про це дізналася? — нахилився над нею Олег.
— Мерей і Керей, — прошепотіла Монгані. — Вони забрали свого хворого брата. Хотіли везти й мене звідси, але я відмовилася… Я просила їх дізнатися… про Еллу і професора… Вони вистежили тих… бандитів. І звідти марево… Я не бачила його, але чула…
Від надмірного напруження Монгані стало гірше, і вона безсило заплющила очі. Треба було якнайшвидше приймати якесь рішення, і Олег пішов порадитися з Кайнаровим і студентами.
Один з студентів пораяв їхати до селища Пай-аб, що лежало в передгір'ях, неподалік од великого тракту. В Пай-аб живе районний начальник, і, можливо, там довідаємось, що відбулося тут за останні три дні, і місцеперебування радянських лікарів.
— Послухай, Зрбі, — звернувся до студента один з його товаришів. — Хіба ти хочеш, щоб тебе вважали безумцем?
— Це ж чому? — здивувався Зрбі.
— А як же інакше назвати того, хто хоче шукати те, чого не можна знайти?
— По-твоєму, ми мусимо повернутися в Тегеран і спокійно заявити, що наша літня практика не вдалася, бо нам її не пощастило знайти? — насмішкувато подивився на нього Зрбі. — І, крім того, визнати, що наші поняття про людську гідність і честь сягають дуже недалеко, так недалеко, що навіть стали нам на заваді, коли довелося розшукувати в пустині радянських лікарів, які зникли досить загадково.
Між студентами зчинилася суперечка. Троє стали на бік того, який не згоджувався з Зрбі, і лише один заявив, що теж поїде далі разом з Олегом, Кайнаровим.
— Ми вимагаємо одвезти нас назад! — залементували четверо боягузів.
— Я не можу повернутися в Келат, тим більше за таких обставин. Тому вибирайте: або лишаєтесь тут і чекаєте якогось каравану, або ж ми довеземо вас до Пай-аба, а вже звідти ви доберетеся хоч і до самого Тегерана.
Монгані обережно перенесли до машини, і Олег також заліз туди, щоб бути біля пораненої. Крім того, він сподівався, що в його присутності студенти перестануть сперечатися між собою. Крізь віконце над кабінкою Олег пильно вдивлявся вперед.
Але нічого, крім густих, могутніх кущів еркек-селіна[24] і струнких сюзенів з сріблистим листям на схилах піщаних бугрів, він не бачив.
За кілька кілометрів од Пай-аба машина потрапила в смугу чорних пісків.
24
Еркек-селін — багаторічна кущувата зелена рослина, росте на барханних пісках; сюзен — піщана акація.