Стемніло. Не стало видно ні кам'яних скель зліва, ні далеких горбів пустині, тільки попереду біліла смужечка кам'янистого шляху, освітлюваного фарами машини. І вдень цей шлях не здавався особливо рівним, а зараз, у цьому мертвому, мерехтливому світлі, для незвичного ока являв собою суцільні ями й горби. Доводилося дивуватися, як може Кайнаров вести машину по цих неможливих баюрах. Щоразу, коли машина скочувалася передніми колесами в ямку, тим, що сиділи в будці, здавалося, наче вона летить у бездонне провалля, з якого вже ніколи не вибереться. Але проходила мить — і машина вже дерлася на бугор, щоб через хвилину знову пірнути в темну баюру.
Але ось її підкинуло особливо високо, щось ніби тріснуло в ній, і хоч вона ще прокотилася кілька метрів, та всі зрозуміли, що трапилась катастрофа.
Кайнаров заглушив мотор і вискочив з кабінки, бурмочучи собі під ніс щось по-туркменськи.
Він освітив кишеньковим електричним ліхтариком кузов, поліз для чогось під машину, потім виліз, погасив ліхтарик і сказав по-туркменськи:
— Іші гайтмак!
— Що таке, Кайнаров? Що ти говориш? — стривожено запитав його Трубачов.
— Я кажу: зовсім погана справа, — похмуро відповів Кайнаров. — Тріснула полувісь заднього колеса.
— А замінити її не можна?
— Можна. В Ашхабаді.
— Не говори дурниць, Кайнаров, — строго сказав Олег. — Хіба ти не розумієш, що зараз не час для жартів.
— А я й не жартую, — відповів шофер. — Запасної полуосі в мене немає, та й у всьому Ірані до нашої ГАЗ-51 ви не знайдете жодної деталі. Вихід один: треба їхати в Ашхабад брати там вісь, привозити її сюди, ставити, а вже потім шукати ваше марево.
— Воно таке ж моє, як і твоє, — відмахнувся Трубачов. — Ти краще скажи, що тепер робити?
— Я не знаю. Шукайте професора, він скаже, що робити. А я тим часом буду сидіти й вартувати машину.
— Що будемо робити, Зрбі? — звернувся Олег до студента.
— Якщо зупиняється машина, то це ще не значить, що зупиняється й людина, — відповів той.
— Тобто ти хочеш сказати, що ми мусимо йти далі пішки?
— Я хочу сказати, що ми мусимо йти далі, але це ще не значить, обов'язково пішки.
— Але ж їхати в нас ні на чому, — зітхнув Олег.
— Треба діставати коней або верблюдів.
— Де?
— А це вже наша справа.
І Зрбі виклав свій план. Вони з товаришем повернуться назад, піднімуться караванним шляхом в гори до найближчого містечка й там дістануть коней. До речі, спробують дізнатися, чи дійшли туди чутки про марево. Олег згодився. Він вручив студентам невеличкий балон з водою. Кайнаров наклав їм мішечок продуктів, дав ліхтарик, хотів було нав'язати їм і свою мисливську рушницю, але Зрбі відмовився, запевнивши шофера, що їм не загрожує ніяка небезпека.
Студенти пішли, а Олег і Кайнаров ще довго сиділи в темряві, не розпалюючи навіть вогнища, мовчали і думали про цих молодих тонкошиїх юнаків, які не шкодували своїх сил, не побоялися невідомого шляху, щоб тільки допомогти своїм новим друзям.
— Молодці хлопці, — першим порушив мовчанку Олег, — правда ж, Кайнаров.
— Угу, — згодився шофер, у якого з думки не йшла поламана машина.
Надвечір наступного дня прибув Зрбі з своїм товаришем. Зрбі сидів на високому світлосірому жеребці, у якого через всю спину проходила темна смуга, і держав на поводі м'язисту чалу кобилку, його товариш гарцював на чорному кара-баїрі.
— З вдалим поверненням! — радісно кинувся їм назустріч Олег. — Вітаємо вас, милі друзі!
— Повернення не дуже вдале, — після привітання сказав Зрбі. — Ми навіть вагалися, чи їхати сюди, чи ні.
— Це ж чому? — не зрозумів Трубачов.
— Не могли дістати коней. Всі зайняті або на літніх пасовиськах далеко в горах, трапилися нам тільки ці…
— Але ж це добрячі коні! — вигукнув Олег. — Чого вартий хоча б отой сірий красень, на якому ти приїхав.
— Якраз він і хвилює нас. То — поганий кінь.
— Та чому ж він поганий? — здивувався Трубачов. — Кайнаров, скажи, добрий це кінь?
— Дуже добрий, — сказав Кайнаров, обдивляючись жеребця. — За такого коня можна віддати цілий табун.
Зрбі і його товариш дивилися на Олега й Кайнарова з неприхованим подивом і навіть жахом.
— Але це ж сур! — вигукнув Зрбі.
— А що таке «сур»? — запитав Трубачов.
— Сур — це кінь, який приносить нещастя, — пояснив товариш Зрбі. — Світлосірий кінь з темною смугою на спині — це проклятий кінь. Його ніхто не купить, не візьме навіть даром.
— Ну, це дурниці, — засміявся Олег. — Невже ви вірите в такі речі? Ви ж студенти!