На сонці кінь умить став зовсім нової масті. Виявилося, що він не жовтий, а жовтогарячий, з золотистим відблиском, немов стиглий плід хурми. Під тонкою шкірою в скакуна рельєфно виділялися міцні сухі м'язи, ноги в нього були високі, тонкі і надзвичайно рівні. Маленька красива голова граціозно сиділа на сильній, хоч і тонкій шиї. Здавалось, цей кінь міг народитися лише тут, серед жовтих пісків, під цим щедрим сонцем, на цій рівній безмежній землі, народитися лише для того, щоб, злившись своєю мастю з кольором пісків і сонячних променів, мчати на своїх тонких, м'язистих ногах, випереджаючи вітер, лякаючи піщаних ящірок зем-земів, збуджуючи стукотом копит на твердих такирах[5] віковічну тишу над пустинею.
— Хоч я нічого не розуміюся на конях, але ця конячина мені подобається, — сказав Трубачов.
— Справжній ахалтекинець! — почувся позад нього чийсь голос, і всі побачили шофера експедиції Кайнарова, що підходив до стайні. — Наш кінь, — гордо сказав він, — туркменський…
— На жаль, туркменського в ньому тільки й є, що порода, — промовив начальник застави, подавши знак Гришаніну. щоб той провів коня по подвір'ю.
— А яка порода! — вигукнув Кайнаров. — Ви подивіться, як він ступає! Поганий той кінь, який не може поставити задню ногу на слід передньої, а цей!.. Та він же ступає слід у слід! А подивіться на його шию, на його ноги, на його копита… Він ніколи не знав підків, бо виріс у пустині, де стальна підкова спалює ріг копит. Він ніколи не їв нічого, крім ячменю або вівса, бо його хазяїн не міг допустити, щоб живіт у коня перетворився в барило, яке заважає ступити крок. Він благородний…
— Як Дульдуль, швидкий, як Бурак, дужий, як Рахш, і прекрасний, як Шебідз, — перебив Кайнарова Трубачов.
— Ви вже тут як тут з своєю міфологією, — невдоволено сказала Елла. — Хто може щось розібрати в цій вашій екзотиці — не розумію!
— Ну, це ще не так важко, — відгукнувся капітан. — На Сході вам кожен скаже, що Дульдуль — це кінь Імама Алі, зятя Мухаммеда, Буряк — таємнича тварина, на якій Мухаммед, як розповідає легенда, зробив свій мірадж, тобто нічний політ на небо, Рахш — бойовий кінь знаменитого витязя Рустема, якого оспівав Фірдоусі[6] в своїй «Шах-наме», а Шебідз — кінь принцеси Ширін, героїні поеми Нізамі…[7]
— Oro, товаришу капітан, — шанобливо промовив Трубачов, — не знав я, що прикордонники так добре знають східну літературу, гадав — у вас на це не вистачає часу…
— Часу тут так мало, що його повинно вистачати на все, — загадково відповів капітан. — Але я вам, товариші, ще нічого не сказав про цього огиря. Ти, Кайнаров, маєш рацію, стверджуючи, що це кінь пустині — ахалтекинець. Так, це ахалтекинець. І він все життя прожив у пустині, бо його копита ніколи не знали підків. Тут ти також не помилився. Але ти помилився, подумавши, що кінь цей наш, туркменський. Ні, він — з того боку…
— З Ірану? — вигукнули одночасно Трубачов і Кайнаров.
— Так, звідти. Подивіться хоча б на його вуздечку.
— Я вже давно звернула увагу, — сказала Елла, — але мені просто незручно було говорити про це: скажуть — жінки, крім прикрас, ніколи нічого не помічають…
— Ну що ж, у даному випадку ця жіноча спостережливість тільки доречна, — посміхнувся капітан. — Як всі ви бачите, вуздечка в цього огиря не зовсім звичайна. Вона прикрашена бірюзою, золотими й срібними бляшками і навіть рубінами. Ще багатші на коневі були огруддя й сідло, які я вам зможу показати пізніше. Але навіть це ще не настільки незвичайне й дивне, бо на Сході панує звичай прикрашати і коней і верблюдів: це, мовляв, рятує їх від поганого ока. Але гляньте сюди…
Він швидко підійшов до коня, нахилив йому голову й ледь підняв м'яку верхню губу. В роті в коня щось блиснуло і засяяло, ніби сонце. Капітан, кивнувши Гришаніну, щоб той йому допоміг, відкрив і нижню губу — і всі ахнули: зуби в огиря були з найщирішого золота!
— Ай-ай! — вигукнув Кайнаров, — басмацький кінь, бандитський кінь! Ніколи ще про таке не чув…
— І ще в одному ти помилився, Кайнаров, — сказав начальник застави. — Цей кінь не їсть не тільки сіна, але й ячменю, вівса, гороху і навіть рису не хоче. Ми пробували давати йому м'ясо, овочі, борошно, пійло — він ні на що навіть не дивиться, а тільки ірже й показує свої золоті зуби.
— Хм, дивна тварина, — промовив професор, — може, він просто не звик брати їжу з чужих рук…
— Навряд, — похитав головою капітан, — він стільки пробіг цієї ночі, що взяв би їжу з чиїх завгодно рук. Подивіться на його здухвини. Він охляв до того, що ось-ось звалиться з ніг, а на їжу не хоче й дивитися. Тут щось не те…
5
Такири — знижені ділянки у пустинних місцевостях з гладкою глинястою білою або буруватою поверхнею, щільною і твердою.
6
Фірдоусі (934-1025) — геніальний таджицько-персидський поет. «Шах-наме» — «Книга царів», поема Фірдоусі, одна з найбільших епічних поем світової літератури.