— Ви маєте якийсь наказ доктора Томберга? — починаючи де про що догадуватися, знову запитав Олег.
Дівчина злегка кивнула головою.
— Що ж це за наказ?
— Він сказав, щоб я не виходила звідси до ранку, — хрипким голосом відповіла дівчина.
— До ранку? — червоніючи, вигукнув Трубачов. — Послухайте, та він негідник, цей ваш доктор Томберг!
— Він велів мені показати тобі моє тіло, — продовжувала вона, потупившись, — тіло, якого ще не торкалася рука чоловіка, яке вже тричі натирали розім'ятим кишмишом, щоб на ньому не було жодної волосинки, бо руський юнак любить тільки ніжну, мов пелюстка, шкіру. Так він звелів сказати.
— Який негідник! — вхопився Олег за голову й почав бігати по кімнаті, соромлячись глянути в очі дівчині.
— Як тебе звуть? — нарешті запитав він її.
— Сетард.
— Так от, Сетард, я зараз піду до Томберга й заявлю йому, що він падлюка й мерзотник.
— Хазяїн буде лаятися! — злякано сказала Сетард.
— Розумію, — потер лоба Трубачов. — Ти його боїшся. Ну, гаразд. Тоді йди, спокійно спи, ми йому нічого не скажемо поки що. А потім, може, щось вдасться придумати.
— Спасибі тобі, — тихо промовила дівчина і, низько вклонившись, безшумно зникла з кімнати.
Олег, розлючений таким ганебним вчинком місіонера, продовжував міряти кімнату вздовж і впоперек.
— От тобі й слуга господній, — бурмотів він. — От тобі й свята людина.
Зненацька його погляд упав на двері. Вони були нещільно причинені, і в темній щілині блищало чиєсь чорне велике око. Сумніву не могло бути, це знову той же Хедаят, якому, мабуть, доктор Томберг наказав слідкувати за кожним кроком свого в'язня.
— Хедаят! — сердито покликав Олег.
Двері відчинилися, молодий перс увійшов до кімнати і впав навколішки.
— Це ще що таке? — здивовано відступився Олег. — Ану встань!
— Я не встану до тих пір, поки моя подяка не дійде до твого серця, великодушний рус, — прошепотів Хедаят, і Олег побачив, як у нього побігли по щоках сльози.
— Та що з тобою? — не зрозумів Трубачов. — Ти, мабуть, випив?
— О, ти помиляєшся, рус, — сказав Хедаят. — Нічого, крім води, не було в моїм роті. Але я бачив Сетард, і вона все мені розповіла.
— Ну, це не твоє діло, — похмуро промовив Олег.
— Ми з Сетард любимо один одного, — знову прошепотів Хедаят, і знову на його засмаглих щоках блиснули прозорі краплі.
— Он як, — сказав Трубачов. — Тепер зрозуміло. Хоча багато дечого для мене ще неясно. Ну, досить тобі стовбичити на колінах, вставай, сідай отут поруч зі мною і розповідай про все.
І Хедаят розповів йому коротку й сумну історію, які, на жаль, ще так часто трапляються з бідними людьми в цій країні.
Вони жили в одному селі поблизу безводного Кермана. Від постійних недоїдань, від хвороб люди вмирали, як мухи, і на все село був лише один чоловік, який викликав загальний подив своїм незвичайним для цих місць довголіттям: йому було… сорок п'ять років. Батько Хедаята був чарвадар, тобто погонщик верблюдів. Він ходив з караванами в Індію й Афганістан, не раз перетинав жахливу солончакову пустиню Деште-Кевір, але якось пішов туди й не повернувся більше. Мати померла від туберкульозу. Помирати б і Хедаяту, але в цей час через село проходив караван, що належав християнському місіонерові доктору Томбергу, який забрав юнака до себе. Сетард, тоді ще чотирнадцятирічну дівчину, місіонер купив у її бідних батьків, як купував він потім багатьох інших дівчаток по шляху просування каравана.
Хедаят разом з іншими будував цей притулок у горах, ось уже кілька років він був слугою у доктора Томберга, а Сетард місіонер готував для своїх гостей. У нього було багато таких дівчат, і він щоразу пропонував яку-небудь з них, якщо до нього приїздив хтось з його співвітчизників або навіть і з багатих іранців. Після цього дівчат продавали заміж. Така ж доля чекала й на Сетард, і Хедаят нічого не міг вдіяти, бо він бідний юнак і світ для нього звузився тепер до розмірів цього притулку, де він має шматок лаваша й дах над головою.
— Втікати тобі треба звідси, — сказав Олег. — Такий здоровий, сильний юнак і тремтиш тут перед якимсь нікчемним стариганом.
— Але куди втікати? — сумно запитав Хедаят. — Для бідної людини скрізь горе.
— Краще в горі бути щасливим, ніж мучитись душею, маючи набитий шлунок, — відповів йому Трубачов. — Бери Сетард, іди в Пехлеві або Бендер-Шах, наймайся вантажником у порту, заробляй хоч кілька кранів[29] у день — і ти вже самостійна людина. Там зустрінеш товаришів, які навчать тебе багато дечому корисному, і ти перестанеш і в душі бути рабом. Людина повинна бути сміливою, як гірський птах.