— Дивно, — замислено потер щоку Трубачов. — Звичайне природне марево буває теж тільки в безвітряні дні. Невже ми помилилися? Але ж отой гуркіт і потім самий вигляд міражу… Ні, це не може бути звичайним явищем природи… Надто багато тут загадковою й підозрілого. Дервіш, огир з золотими зубами, Алаяр-хан, місіонер, що їздить на своїй машині якраз в районі виникнення марева, — все це веде до одного якогось клубка, який ми повинні розмотати за всяку ціну.
— Завтра вранці вирушаємо, — сказав Зрбі.
— А по-моєму, не треба ждати ранку, — запально вигукнув Кайнаров. — Давайте спробуємо захопити їх до схід сонця.
— Кого «їх»? — запитав його Олег.
— Ну, тих, що ховаються десь у пісках і пускають це прокляте марево.
— А ти впевнений, що там дійсно хтось ховається?
— Чи впевнений? Ні, я переконаний в цьому точнісінько так само, як і в тому, що в мене був день народження.
— Коли так, — засміявся Олег, — то тут вже заперечувати нічого. Але як же, на твою думку, люди могли створювати такий міраж?
— Хіба довго вигадати яку-небудь пекельну машину, — сказав шофер. — Злякати людину легше, ніж заспокоїти її й дати їй хороше життя.
— Це так, — зітхнув Зрбі. — І як гірко думати про те, що якраз у моїй бідній країні, де люди живуть ще дуже й дуже погано, замість хороших, корисних машин раптом з'являються апарати, подібні до тих, що зараз встановлені в пустині, щоб наводити жах на її жителів.
— Ви обидва говорите з такою впевненістю, ніби вже бачили ці машини, — зауважив Олег. — Це ще треба перевірити.
— О, ми дуже довго думали над цим, — сказав Зрбі. — Ясна річ, темних, неосвічених людей легко злякати, їх легко можна примусити повірити, що це кара божа, що це початок страшного суду, що слідом за цим маревом появиться верхи на ослі анти-мухаммед, який знаменує собою кінець світу. Але той, чий мозок не затемнений фанатизмом, хто не особливо прислухається до байок мулл і дервішів, зрозуміє, що справа тут не в міфічному страшному суді, а в чиїйсь злій волі.
— Це добре, що ти і твої друзі не вірите в надприродне походження марева, — сказав Олег. — Але чи зможеш ти поручитися, що у всіх вистачить витримки і що ніхто не поверне назад, побачивши перед собою жахливі примари?
— Тому я й говорю, що треба захопити ці машини до того, як зійде сонце, — втрутився Кайнаров. — Ніч в пустині коротка. Небо вже почало світлішати. Чому б нам не вирушити зараз?
— Яка буде твоя думка, Зрбі? — запитав Трубачов.
— Я теж вважаю, що треба виступати зараз.
— Тоді скажи людям, хай готуються.
Зрбі пішов по колу, тихо говорячи щось кожному з присутніх, а Кайнаров присунувся ближче до Олега і, намагаючись зазирнути йому в очі, спитав:
— А я?
— Що — ти? — не зрозумів Трубачов.
— Я сьогодні теж поїду з вами?
— А машина? — в свою чергу поцікавився Олег.
— Машина — що? Вона все одно нікуди не дінеться.
— Помиляєшся, Кайнаров. Машина для нас зараз — найдорожче. Це наш притулок, пункт збору, продовольчий склад і все що завгодно. Позбутися машини — значить остаточно перетворитися в бездомних кочовиків. Машина — це, якщо хочеш, символ, часточка нашої Батьківщини. Уяви собі, як дивляться на неї тутешні мешканці. Адже це радянська машина!
— Ну для чого такі слова? — докірливо поцмокав язиком шофер. — Хіба Кайнаров не розуміє? Кайнаров усе дуже добре розуміє. Але йому теж хочеться поїхати з вами. — і хіба це погано?
— Я не можу тобі цього дозволити, — стояв на своєму Олег.
— А коли б я щось придумав? — примружив око Кайнаров.
— Наприклад?
— Серед нас є жінка.
— Дівчина, ти хотів сказати?
— Так, дівчина, ханум. Вона розумна і, мабуть, відважна.
— Ну то й що?
— Хай вона залишиться біля машини.
— Я подумав про це раніше за тебе. Вона справді залишиться біля машини.
— То чого ж ми сперечаємося? — здивувався Кайнаров. — Значить, я можу дякувати свою долю за те, що вона послала сюди цю прекрасну ханум, і спокійно їхати разом з вами?
— Нікуди ти не поїдеш.
— Але ж ця дівчина, Сетард?
— Ти відповідатимеш і за машину і за Сетард.
— Ой, ой, — вхопився за голову Кайнаров. — Я думав, що вона залишиться замість мене, а виходить — мене примушують охороняти і машину й ханум. Клянуся бородою свого дідуся — тут же нічого не трапиться. Я сиджу біля машини вже десять днів, і ніхто, крім шакалів, не пробував добратися до неї.
— Не пробував — ще не значить, що не захоче спробувати.