— Що ж, — сказав вголос Трубачов. — Відпочинемо поки що, а там буде видно… Завтра почну воювати з правосуддям…
В коридорі було тихо. Олег ліг на солому, заплющив очі і одразу ж відчув надзвичайну полегкість у всьому тілі, вимученому довгою подорожжю в незручному кеджавегу. Він незчувся, як і задрімав, і прокинувся від якогось незрозумілого бурмотіння. Розплющив очі — в камері було ще темніше, ніж перед тим Очевидно, вже настав вечір. В коридорі, майже під самими дверима камери, хтось швидко-швидко бурмотів по-персидськи:
«В ім'я бога милосердного й всемилостивого! Слава богові, повелителю творінь, цареві останнього суду! Тобі молимося, тебе, помічника в скорботах, кличемо: веди нас на шлях істинний, але істинний шлях тих, кому ти зробив добро, а не тих, на кого ти вилив свій гнів, а також і не на шлях тих, які помиляються, ходять в пітьмі. Амінь».
То молився наглядач. Він ще якийсь час зітхав, кректав, потім, мабуть, підвівся, двічі вимовив «салам алейкум!» і замовк. Через півгодини він знову зашарудів у коридорі, зняв засув з дверей камери, одчинив їх і, присвічуючи каганчиком, тихенько покликав:
— Рус, рус!
Олег продовжував лежати, не обзиваючись.
— Рус, ти хочеш їсти? — запитав наглядач.
— Спасибі, я не голодний, — відповів Трубачов.
— А пити?
— За ковток води буду вдячний, — сказав Олег.
Наглядач, обережно ступаючи ногами в зелених сукняних панчохах, вніс у камеру глек з водою, поставив його біля Олега і, усміхаючись, почав розглядати свого в'язня.
— Чого смієшся? — запитав його Олег.
— Вперше бачу руса, — відповів той. — Ти сильний і мужній юнак, але твій одяг робить тебе схожим на горобця.
— А ти в своєму одязі схожий на стару бабу, — щоб не лишатися в боргу, відповів Трубачов.
— Пий воду, — примирливо сказав перс. — Для чого нам сваритися? У тебе тепер буде багато вільного часу, і я зможу розповісти тобі, чому ми носимо такий напівжіночий одяг.
— Ти думаєш, що я буду тут довго сидіти? — поцікавився Олег.
— У нас тільки двічі на тиждень буває суд — в понеділок і четвер. Понеділок сьогодні — він уже закінчився, отже, раніше четверга тебе не покличуть до суду. Зволож свої уста цією водою. Вона приємніша за поцілунок красуні. Ти граєш в нарди?[35]
— Ні.
— Тоді, може, ти знаєш седренц, або сто турбот?
— Ти маєш на увазі шахи?
— Так. Ми називаємо цю гру сто турбот тому, що вона примушує людину багато думати й спрямовувати свій розум на різні обставини. Але ходімо до мене, на палас. Там буде зручніше.
— А ти не боїшся, що я зв'яжу тебе й утечу звідси? — жартома запитав Олег.
— Не витрачай марно своїх зусиль, бо двері тюрми замкнені знадвору, — посміхнувся наглядач.
— Знадвору? — не повірив Олег. — Але хто ж це зробив?
— Мій друг пасбан[36].
— Для чого?
— Ми повинні охороняти тюрму, тобто не спати цілу ніч, а так я сплю тут на паласі, а пасбан вдома.
— І тобі не страшно залишатися на ніч з ув'язненим? — запитав Трубачов.
— Якщо в'язень не викликає довір'я, я не відчиняю дверей, — усміхнувся наглядач.
— Виходить, ти мені віриш?
— Ти рус, — була відповідь, — а я чув, що всі руси — чесні люди. Під час війни, коли в Хорасані були руські війська, я жив у Белуджистані і не мав нагоди дати втіху своїм очам від споглядання цих справедливих людей. Тому я з такою радістю дізнався, що до мене везуть руса. От тільки шкода, що ти шпигун.
— Я шпигун? — вигукнув Олег. — Хто це тобі сказав?
— О, про це зараз говорить увесь Келат, — підняв руку наглядач.
— Але ж це неправда!
— Все на світі переплуталося зараз, ніхто не розбере, де правда, а де неправда, — посміхнувся наглядач. — Хіба ти повіриш, коли скажу, що я закінчив медресе[37] в Ісфагані, знаю напам'ять весь священний коран, «Голестан» великого шейха Сааді і всю «П'ятерицю» незрівнянного Нізамі.
— Ти освічена людина і працюєш наглядачем у тюрмі? — не повірив йому Олег.
— Так, — сумно похитав головою перс. — Як сказав благословенний Шемс-ед-дін Мухаммед: «Хафіз, надію кинь на щастя в цьому світі, немає блага в ньому і все на шкоду нам». Важко знайти роботу в Ірані старій людині, коли вона не забула про честь, про славне минуле своєї батьківщини…