П'ятнадцять хвилин… Вона вже не прийде! Чому він посварився з хлопцями? Бо за двома зайцями поженешся — то не впіймаєш жодного. Треба чалапати тепер, Костику, додому. Або на футбол. Або куди очі дивляться. Або у ліс. Бо він не здатен зараз думати ні про голи, ні про команду «бешників». Двадцять… Іди геть, наш нещасний Ромео, скільки можна чекати?..
І коли хлопець уже збирався чвалати звідсіля, він побачив фігурку Марійки, що прудко й захекано наближалася. Господи, якими швидкими можуть бути переходи від смутку до радощів!
9
А Марійка теж хвилювалася. Невідомо чому, але вона погано спала вночі. Снилися сірі вовки, що дзьобають, разом із білими голубами, якісь зернятка у парку. Так-так, саме у тому парку, де завтра…
А може, він просто хоче розпитати про пластунів? Або спортивне багатоборство? Хлопців нелегко зрозуміти, особливо, коли вони майже твої ровесники…
І раптом на уроках Марійка з жахом подумала, що вона забула свою косметичку. Заняття у їхньому класі закінчилися о 14.15. Дівчата хотіли, щоб Марійка залишилася прибирати клас, але вона навідріз відмовила. Вчора, завтра, після дощику в четвер, на Марсі, де тихо цвітуть черешні або їхні привиди — лише не сьогодні!
Треба було прожогом летіти додому. Шкода, що вона не знає Костикового мобільного — попередила б, що запізниться. Бо вона пластунка і мусить бути точною. Але без косметички не піде. Бо кожна дівчина — це маленька жінка і повинна виглядати красиво. Тим паче, що вона сьогодні йде на… побачення. Треба спішити! Ой! Уже 15.07. На щастя, їхнє містечко маленьке і парк близько, але якщо…
…Він образиться, що вона не прийшла вчасно, і піде геть. Вона простовбичить біля входу півгодини і заплаче… А потім ніколи не пробачить собі, що запізнилася на свою, першу в житті, серйозну зустріч. Він побачить її у школі — і пройде мимо, навіть не кивнувши. А коли вона через тиждень не витримає і першою підійде, то він, напіврозвернувшись, холодно скаже: «Я вас не пам'ятаю. Яке побачення? Я ніколи не ходив на побачення з вами. Ви мене з кимось сплутали». І все. Це буде кінець, хоча навіть не було початку…
Ох, Марійко, надивилася ти багатоповерхових, чи то пак, багатосерійних мильних «опер»…
Вона всю дорогу від дому до парку бігла. Але про це ніхто не повинен знати. Особливо він. Хоч би він був! Хоч би він був, був, — ув, -в. Є!
Бо це дорослі поволі стають нещирими, і коли їм боляче, запевняють інших, що їм весело, а коли їм весело, дурять інших, що вони, бачите, печальні, бо їх догризає біль під правою лопаткою або доля безпритульних у республіці Буркіна-Фасо…
10
— Привіт!
— Я вже хотів іти геть, думав, ти не прийдеш…
— Вибач, я не хотіла спізнитися…
— Нічого. Пусте.
Запала ніякова мовчанка. Костеві було дуже соромно, бо він теж іноді дивився серіали (звідки йому було знати, як і Марійці, що багато цих безкінечних солодкавих і прикрашених підробок справжнього життя показують у психіатричних лікарнях для полегшення стану тривоги і болю хворих), тож знав, що чоловік завжди повинен розважити жінку набором анекдотів чи смішних історій (звідки йому було знати, що ніяких стереотипів не існує — і якщо люди мають великий взаємний інтерес, то часто перша зустріч проходить, м'яко кажучи, своєрідно).
Урешті Кость і Марійка зачепилися за якісь слова і шкільні пригоди, обговорення спільних учителів. Костеві здавалося, що йому слід одразу розповісти, що він багато про неї думав, як він хвилювався. Марійка теж хотіла говорити на цю тему, але щось стримувало її (звідки їм двом було знати — це ж перше побачення в їхньому житті — що, незалежно від того, про що говориться, вони вже цим соромом і цією стриманістю скажуть більше, ніж сотнями книжкових і патетичних фраз).
Пішли їсти морозиво. («Футбол уже давно закінчився, хлопці мене так і не дочекалися»). Розходитися не хотілося, мовби всередині дівчини і хлопця якийсь пустотливий чаклун заклав два мініатюрних магнітики.
…І ці магнітики мають магічну дію, як і всякі незримі амулети для закоханих. Бо ніхто не може достеменно знати, у якому віці приходять перші почуття. їхню справжність чи підробку можна інтуїтивно розрізнити лише магією віртуального амулету або її відсутністю. Нема магії — нема кохання. А якщо вона є, то нехай би навіть закохані мовчали протягом усіх своїх зустрічей (а як спілкуються глухонімі?
Вони теж закохуються!), це не матиме майже ніякого значення. Бо амулет Амура уже почав окреслювати навколо нової пари своє дивовижне — як силою, так і крихкістю — коло…
Але вони не думали про жодні магнітики! Бо там, де починаються думки, щезає суть. Після морозива Марійка і Кость довго походжали парком. Так довго, що дерева почали поволі важчати, готуючись до нічного сну. Шурхотіло під ногами жовте листя.
Почали поволі підкрадатися сутінки, мовби натякаючи, що існує світ поза ними. Раптом Кость сказав:
— Я би хотів, щоб так було завжди…
— Як, Костику? — перепитала вона схвильованим голосом.
— Як сьогодні… Щоб завжди було морозиво, листя під ногами і парк навколо нас. І… найголовніше…
— Що?
— Щоб завжди була ти! — нарешті видавив, чомусь лякаючись своїх слів.
— А куди ж я подінуся?..
— Ні, ти не зрозуміла… Щоб ти завжди була поруч зі мною…
Марійка почервоніла. Але, на щастя, сутінки буди вже надто густими. Та й Кость промовляв ці слова, соромлячись глянути на дівчину.
Він провів її додому. Під під'їздом майже не стояли, бо вже було пізно. Домовилися, що днями зустрінуться знову. А на шкільній перерві можна буде уточнити деталі.
11
Але Марійчина мама мала іншу думку про її несподівано довге зникнення. Батько якраз два дні перед тим у чергове поїхав на заробітки. А мамі саме сьогодні треба було, щоб дівчина допомогла їй попрацювати на їхньому невеличкому городику. Не забудьте, що наші події відбуваються у містечку, де багато людей мають дрібні земельні ділянки. І ця земельна ділянка увечері стала предметом роздратованих материних моралей:
— І скажи мені, де ти пропадала? Я спеціально відпросилася з роботи, щоб ми трохи покопали картоплі!
— Ма, але ж ти нічого мені не казала зранку…
— Я не знала, чи вдасться відпроситися… дзвонила кілька разів додому, але ніхто не брав трубки! Де ти була, скажи мені?! — материний голос набирав погрозливих ноток.
— Гуляла зі Світланою і Ліною…
— Так довго? Ось я зараз передзвоню до Світланиних батьків і спитаю!
Овва! Такого ще не було, аби мама не довіряла Марійці. Може, вона відчула перший обман? Але Марійка на цей раз не змогла сказати мамі правди, хоч би їй прищемлювали пальці у двері.
А мама все ж вирішила перевірити… уперше в житті (ох, ця материнська інтуїція; ліпше би вона цього разу дрімала…)…виявилося, що Світлана була вдома…
Марійка сказала, що просто собі ходила парком і думала. Мама, здається, не повірила:
— Тобі ще рано дівувати!
— Що це означає, мамо?
— Це означає волочитися з ким попало! Ось що це означає! — Марина Кирилівна була непохитною, захищаючи дуже своєрідні моральні цінності і заборони власного покоління…
— Мамо, як ти можеш?!
— А чому ти мене обдурила?
І цей аргумент було неможливо спростувати. Але Марійка образилася — і не розмовляла з матір'ю два дні. Бо вона теж мала характер, а не купу різнобарвного ганчір'я, що хоче всім догодити і всім сподобатися.
Думки про Костя виринали мимовільно. Вона навіть раніше не підозрювала, що можна про когось думати, навіть коли цього не бажаєш. Вона ще багато речей не підозрювала…
Учора не бачила його в школі. Звідкись у голові взялася фраза з пісні, яку вона чула у таборі від старших пластунів: «Чогось мені чудно, чогось мені дивно, вже мого милого третій день не видно». Думки чинили закономірний опір: «Чому це милого? Через те, що зустрілися і посмакували морозивом? Хай іще трохи поговорили. Але чому трохи? Нам не хотілося розходитися. Якби не сказала, що вже час додому, то Костик ходив би зі мною всю ніч… А може, йому не було що робити тоді? Не було якогось футболу чи інших справ? Бо вчора і сьогодні я не бачила його у школі, хоча так хотілося… Ми навіть не домовилися про наступну зустріч. Мені було соромно про це казати першою, а він чи то забув, чи… Що «чи»? Я не знаю. Ще й з мамою посварилася…»