Зрештою, за допомогою Дмитрія, який дав на свої заручини з Мариною 300 тисяч рублів та коштовності, деякі значні суми він таки поверне, і в першу чергу королю. У його величності теж напозичав чимало. (Забігаючи наперед, скажемо, що всі наступні представники роду Мнішеків — після Юрія та дочки його Марини, цариці московської, — були політичними і військовими діячами, дипломатами і вченими. У 1783 році Мнішеки отримають графський титул в Австрії, але вже в середині XIX ст. їхній рід почне згасати. Останні представники роду виїдуть до Франції, продавши в Польщі родовий маєток, і там за ними, як кажуть, і слід западе.)
А ось серед жінок найзначнішою представницею роду Мнішеків стане вона, Марина, дочка Єжи (Юрія) Мнішека.
«Четверта дочка пана Єжи Мнішека виросла в батьківському домі серед розкоші і пишнот Самбора, — писатимуть історики та біографи знаменитої полячки. Вона, звичайно ж «з дитинства слухала розповіді про знаменитості їхнього роду, про ті великі послуги, що їх Мнішеки протягом століть виявляли німецьким імператорам». І як вердикт винесуть: ті розповіді, мовляв, не минули просто так — «характер Марина здобуде гордий», виросте честолюбивою і «заради цих якостей могла все принести в жертву». (Вже в Москві, ставши царицею, Марина й справді чи не вперше у своєму житті покаже себе гордою шляхтянкою, гоноровитою царицею. І навіть владною та рішучою. Але ж — не забуваймо — її до того зобов’язував титул цариці — іншою Марина, ставши володаркою Московського царства, і не могла бути. Навіть і тоді, коли, втративши все, зазнає переслідувань, а потім і повного краху. В тім числі й життя. Але і його — крах — вона зустріне достойно, у всякому разі з гордо піднятою головою. Сильною виявиться жінкою. Може, й справді такою її виховала слава їхнього знаменитого роду?!)
Батько керував королівським доменом і був, по суті, намісником в Самборі і Львові. У віданні пана воєводи перебували королівські апартаменти в Самбірському замку (його він будував-розбудовував і прикрашав чи не щоліта, не шкодуючи витрат — про що постійно й слав королю звіти). Відомо, що воєвода Юрій Мнішек вів розкішне життя магната — численні прийоми, полювання, гучні бенкети на свята і без свят, воєнні походи і просто численні розваги, що їм, здавалося, не було кінця-краю... Між іншим, ім’я цього «гуляки» записано золотими буквами серед імен найвизначніших і найщедріших благодійників на спеціальній плиті з червоного мармуру в церкві Святого Андрія Львівського в Самборі, а прадавній самбірський монастир бернардинців, заснований у ХV ст., був ним заново відбудований, і з прибутків графа щороку йшла значна частина на користь ченців. Крім того, в літописі ордена бернардинців воєвода Юрій Мнішек, як покаже час і події, не гребував порушувати моральні принципи, страждав честолюбством, марнославством та серебролюбством. А тому схильний був до різних махінацій. Навіть згодом пожертвує дочкою в ім’я своїх цілей, а її, Марину, він любив, бодай і по-своєму. І це в одній особі: благодійник і махінатор, щедродавець і шахрай — трапляється і таке в роду людському. А можливо, причиною цього було його постійне бажання прославитись — за будь-яку ціну, аби лише вивищитися в Речі Посполитій і стати над усіма, вкупі з королем. І стати ще знатнішим та знаменитішим — на віки. Себто залишити і свій слід на землі, довести, що він недарма жив у цьому світі. І це йому, врешті-решт, удасться, і досить швидко.
А поки що він був зразковим батьком, таким же воєводою та старостою і займався дітьми. Сини навчалися в університетах Франції та Італії, а ось дочки (за тодішніми звичаями) залишалися вдома, вдома і вчилися. Та готувалися, як і годиться, до заміжжя. Марина рано навчилася читати й писати — навчателем її і вихователем був чернець-бернардинець. А тому, за мірками Речі Посполитої, Марина як для молодої дівчини була цілком освіченою і добре вихованою. Ба навіть вишколеною — для світських балів і вищого товариства, котре в їхньому колі всуціль було ясновельможне.