Викрадену шляхтянку брати Мнішеки — авантюрна взагалі історія! — доставили прямо в королівські покої, де вона на диво швидко зробилася коханкою короля, народила йому дочку і ледь не стала королевою.
Його величність потрапив тоді в залежність від кмітливих і підступних викрадачів красуні, і про це дізналася шляхта.
Спалахнув скандал. Замалим не галаслива сварка. Запахло ганьбою. На братів Мнішеків тоді вже показували пальцями (після того й самі пальці мили). Гоноровиті шляхтичі — а вони всі уродзонні й пихаті, — відмовилися подавати братам руку. Але ситуацію виправив сам король, захистивши своїм авторитетом звідників. З одного боку, це врятувало братів від ще більшої ганьби, а з другого — ледь все ж таки їх не згубило. Особливо коли після наглої смерті короля братів-звідників на сеймі 1573 року звинуватили мало не в діях, що нібито стали причиною раптової смерті короля. А ще звинуватили їх у тому, що вони буцімто пограбували державну скарбницю (користуючись близькістю до монарха) і вивезли всі коштовності з одного із королівських замків. Це вже було серйозно. Над братами нависла загроза суду. І — ганьба на все життя, що в них ще зоставалося. Брати заметалися, як у западні, докладаючи всіх мислимих і немислимих зусиль, використовуючи всіх знайомих та покровителів, доки не виправили ситуацію. Мнішеки тоді щасливо уникли суду. Чудом, ледь-ледь не загримівши в підземелля королівської в’язниці для особливо небезпечних злочинців.
На їхнє щастя, у звинувачення тоді не вистачило доказів (кінці брати встигли сховати у воду), і Мнішекам вдалося ніби виправдатися — за відсутністю доказів.
Але їм усе ж тоді довелося в спішно-пожежному порядку залишити королівський двір і навіть Краків. І ще довго-довго — хоч вони й намагалися вести зразкове життя — за ними тяглося відгоміння тієї темної історії. Навіть аж до смерті брата Міколая у 1537 році. Остаточно виправдовуватися довелося вже самому Юрієві. І виправдовуватися ще не один рік.
Але він зумів вибратися з брудної історії навіть чистим, згодом став сенатором, воєводою і вигулькнув на поверхні вищого польського світу яко чистий і непорочний. Та й заможний. На той час він став багатієм (казали, надарма ж брати обчистили колись королівський замок! Та й до державної скарбниці мали доступ!). Так було насправді чи не так, але з часом Юрій Мнішек вернув собі чисте ім’я і став користуватися в Речі Посполитій навіть авторитетом. Його негарне минуле шляхта ніби йому нарешті вибачила. Чи вдала, що забула про нього.
Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.
Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.
Високий лоб (над ним вона завжди носила два разки коралів — любила їх), злегка овальне лице, чорні стрілки химерно вигнутих брівок, виразні, задумливі очі, рівний носик, маленький чутливий рот з гарно окресленими губками, в міру пухкенькими... Руки довгі, пальці тонкі й теж довгі, музикальні, тонка талія...
Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)