«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».
Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.
Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й — життя.
«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».
16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.
«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти — це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.
Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.
«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».
Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).
Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...
Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.
Але була вона і залишилася — ще раз повторимо — Мариною Мнішек, єдиною в історії людства і неповторною, і такою вона й залишиться на віки вічні — теж по-своєму неперевершеною.
І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель — як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.
І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.
І наче ожила і заново народилася.
А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді — після вбивства Дмитрія і пологів Марини — було не до любові.
Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».
Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.
Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.
Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.
Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність — яке вже там захоплення чоловіками!
Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою — так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...