Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він — молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику — спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, — велику любов! Послав, аби порятувати — в першу чергу порятувати! — і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.
А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...
«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. — В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». — Москва: «Вече», 2003).
Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці — як і взагалі у тих краях, — було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.
— Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, — сказав, граючись оголеною шаблею, — на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, — той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, — нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!
Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього — маленька на високого — справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.
Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..
«Гарний, гарний козак, — думала, позиркуючи на Заруцького. — І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»
Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.
У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберегти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьому, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.
Але — хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.
Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна — нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них — цвинтар.
Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати — не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась — цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. — Додавала упевнено: — Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)