І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається — проти своєї волі — крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію — від двох грецьких слів — красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)
Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському — воровка.
Річ у тім, що так — ворами — на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина — «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків). Батьків — «воры» вони чи ні — для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно — і на віки вічні — прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок — сын Марины Мнишек».
«Марина разделила с ним (Лжедмитрієм) ложе и вскоре зачала ребенка, прозванного народом еще во чреве матери «воренком». Правда, далі йде фраза про те, що «ребенок не был виноват, что його папашу звали «вором» — спасибі й на тім.
Автор «Нового літописця» зафіксує, що «сердомирсково дочь Маринка, которыя была у вора, родила сына Івашка. Колужския ж люди все тому обрадовашесь, и назваху ево царевичем, и крестиша ево честно».
Залишається додати: Марина, як свідчитиме професор О. Гіршбер, біограф Марини Юріївни, «сама отдала калужанам своего сына, чтобы те крестили его по вере своей».
Невдовзі почало збиратися Земське ополчення, яке згодом буде назване першим. Його очолив думний дворянин і рязанський воєвода Прокопій Ляпунов. Він виступив з ідеєю об’єднання земських сил — для того, аби вибрати царя з «пригодних бояр». Себто виходило, що він виступив і не за прихильників царя Василія Шуйського, і не за прихильників самозваного царя, яким був Дмитрій Другий, а отже, місця царевичу Івану мовби й не знаходилось. Прилетіли грамоти-заклики Ляпунова і до Калуги.
Калуга завирувала, не зважуючись остаточно визначитися за кого вона — за королевича Владислава чи за сина Марини Мнішек, — шальки терезів усе ж неухильно схилялися в бік королевича Владислава.
І тоді козацький отаман Іван Заруцький вирішив залишити Калугу — далі там перебувати Марині Мнішек із сином Іваном ставало небезпечно. Якщо калужани все ж таки визначаться за королевича Владислава.
В козацькому обозі Заруцького Марина з немовлям виїхала в Тулу, виїхала спішно, наче втікала від Калуги, яка ще вчора оберігала її і раділа народженню царевича Івана, а це раптом засумнівалася, за кого їй виступити оружною силою... Слава Богу, що козаки Івана Заруцького, які підтримували кандидатуру царевича Івана Дмитровича, усіляко підкреслювали цариці свій пошанівок до неї.
Тула то й Тула. Звичайно, це не Москва, до якої поки що не дістатися, але десь треба було після Калуги отаборюватись, тож Марина й погодилась на Тулу.
Виїхали в Тулу, але вже в дорозі Ляпунов усе переграв і збір призначив у Коломні. До Коломни й повернув Іван Заруцький, а вже звідти він мав іти через Серпухов на Москву, а Марина поки що мала залишатися в Коломні.
«Піскаревський літописець»:
«И она с малым пожила немного в Колуге, и перевели ея на Коломну воевода князь Дмитрий Трубецкой да Ивашка Заруцкой, да Прокопей Ляпунов по козачьему воровскому умышлению».
Тоді ж Земське ополчення прийняло хрестоцілувальний запис:
«Яз имярек целую сей святый и животворящий крест господень на тому, что нам за православную христианскую веру и за Московское государьство стояти и от Московского государьства не отстати, а королю и королевичу полскому и литовскому креста не целовати, и не служити и не прямити ни в чем никоторыми делами, и с городы нам за Московское государьство на полских и на литовских людей стояти заодин».
Про царицю Марину Мнішек та її сина царевича в тім записі не було й слова, і це Марину як підрубало. Але трималася. Все ж таки майбутнім царем її синка вважали козаки Заруцького, під охороною яких і знаходилася вона з дитиною. І хай козаків було не так і багато, але все ж це була сила. Та й отаман їхній не останню скрипку відігравав у Земському ополченні і поклявся їй, що тільки царевича Івана Дмитровича буде оголошувати на царство руське.