Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.
І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, — чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син — царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!
Але...
Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати — тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.
Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання — вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:
Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.
Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві — і це її погубить.
Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя — у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.
Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.
Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.
Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.
Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення головний удар.
Скориставшись тим, що Ляпунов почав наводити мости до гетьмана Сапеги, закликаючи його виступити (що було, зрештою, необачно і наївно) «за православну нашу віру», а також несподівано повів мову про майбутній союз Речі Посполитої та Московського царства (це був далекий і правильний приціл вождя земців), його звинуватили у... зраді. Буцімто Ляпунов хотів змовитися з поляками на шкоду Москві.
У таборі земців стався розкол. Як свідчитиме «Карамзинський хронограф», «Прокофья называли изменником, будто Прокофей пишет в Москву к полякам и к литве, и показали ему грамотку, будто ево Прокофьевой рукой».
Спалахнув бунт, і Ляпунова, не розібравшись в суті й повіривши обмовкам, козаки вбили... Потім спохопилися — «за поспешно де Прокофья убили, Прокофьевыя вины нет», але справу було зроблено. Наступ на Москву зірвано, а сам табір земців був розчахнутий навпіл. З-під Москви, яку вже можна було взяти, почали роз’їжджатися «столники и дворяне и дети боярские городовые... по городам и по домам своим, бояся от Заруцкого и от казаков убойств».
Залишилися лише ті, хто раніше служив Дмитрію Другому і Марині Мнішек у Тушині і в Калузі.