Як і цариці Марині Мнішек.
Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив — вельми енергійно! — аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», — казатиме про главу церкви отаман.)
«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»
Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)
Патріарх домігся свого — новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воровство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».
Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон — «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)
В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу — не більше не менше!
Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.
Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.
(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)
Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста — особливо в Кострому та Ярославль — були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».
В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскаревського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. — В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством — але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».
Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.
— А може, нам і справді... обвінчатися? — гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. — Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?
— А чого ж... Я не проти, — як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. — Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?