— Але я — цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?
— Як ти мене гарно назвала — Іванко, — аж розквітнув отаман і вже відкрито дивився на неї закоханими очима. — Ти ж моя Маринка... Звідки ти знаєш таке ім’я, як Іванко?
— Від няні своєї, від бабці Софії, яка живе нині в Самборі, най здорова буде! Вона часто мені співала одну пісню про Іванка, що я й запам’ятала... — посміхнулася крізь пелену суму. — Хочеш, я тобі її заспіваю?
Не чекаючи, що він скаже, тихим, але приємним голосом повела:
І раптом Іван Заруцький, підкрутивши чорного вуса, хвацько підхопив:
І обоє вони, не змовляючись, у два голоси, що так злилися в один, заспівали, закохано дивлячись одне на одного:
Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.
Але обом їм навіть кохання вже було мало.
Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та — особливо як з’явилося друге земське ополчення, — і стала примарною. І це вони зрозуміли — кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...
«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».
Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».
На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах Рязані) посланий загін зазнав великої поразки від воєводи Мирона Вельяминова — буцімто тільки в полон їх потрапило 727 чоловік, не рахуючи «кошів» (обозу) та «наряду» (артилерії).
«И стал там воровати...»
«Воровати» — це на тодішньому жаргоні означало не красти, а, як би ми сьогодні сказали, займатися політичною діяльністю. Адже «ворами» на Русі називали, як уже раніше мовилося, не лише представників кримінальних структур, а й також всіх бунтівників, типу Разіна, Пугачова, Болотникова та їм подібних, відомих і маловідомих; зрештою, екстремістів. Тому й Дмитрій Другий був названий вором, а сина його (і Марини Мнішек теж) за аналогією з прізвиськом батька — назвали «ворьонком». Хоча до чого тут кількох років від роду безневинна дитина, яких узагалі слов’яни називали безгрішними, янголами?
А суть у тому, що мати того малюка все ще претендувала на роль російської цариці (якою вона, між іншим, і була за правом вінчання на царство), і цього виявилося досить, аби прозвати її новонародженого сина «ворьонком», таким собі політичним діячем із соскою в роті, бунтівником-зловмисником і на довершення екстремістом! А все тому, що його мати проголосила своє дитинча спадкоємцем престолу і в майбутньому, зрозуміло, російським царем — за сприятливих обставин. Та ще й враховуючи, що претензії Марини Мнішек на трон у Кремлі підтримував досить активно й дієво отаман Іван Заруцький зі своїми козаками. А це вже була військова сила з політичними претензіями. Ще й нині пишуть, що коли Марина Мнішек після загибелі Лжедмитрія Другого пристала до козаків Івана Заруцького, то для неї, мовляв, «почалося нове, повне пригод життя — у стані козацької вольниці», що «там, у шатрі отамана, знайшла свої перші іграшки її дитина, трирічний хлопчик, якого Заруцький со товариші, не довго думаючи, проголосили царем. Але всерйоз цю кандидатуру, крім козаків, ніхто не розглядав» («100 великих казней». — Москва: «Вече», 2000).