Життя цариці Марини Мнішек у стані козацької вольниці, життя суцільних переїздів і військових сутичок, наступів і втеч, навряд чи було повне пригод (та і які пригоди, швидше похідні злигодні і безконечні поразки, втрати, відчай. Хоча... Могли бути й пригоди. Так, так, пригоди).
Її головний сподвижник і захисник Іван Заруцький зазнавав поразку за поразкою у боротьбі за трон у Кремлі, аби на ньому посадити Марину з сином, а самому стати біля неї одесную. Але все це були мрії і благі побажання та поривання. Задумки, що їх так і не вдалося реалізувати, бо натомість були невдачі, поразки, відступи, гасання «по городам и весям» Русі, по її фортецях і острогах.
Особливо починаючи з літа 1613 року, коли в Москві вінчався на царство Михайло Федорович Романов, недалекий в принципі молодик, мамин синок, якому судитиметься на 300 з чимось літ заснувати в Росії правлячу монархічну династію Романових.
У березні 1613 року представники Земського собору прибули до костромського Іпатіївського монастиря, де був на богоміллі Михайло Федорович і його мати черниця Марфа. Вони передали майбутньому государеві царський посох. Він повернеться до столиці (до речі, пропозиції зайняти царський трон він злякався і відбивався від неї як міг, ледь не плачучи) і влітку 1613 року змушений буде вінчатися на царство.
Михайлові — радше Михайлику, такому собі... ні, навіть не парубку ще, а чи не підпарубчаку, виповнилося всього лише шістнадцять рочків. Був він з боярської сім’ї Романових, яка користувалася значною популярністю в Москві. На Великому земському зібранні, за активної підтримки московитів, він і був вибраний новим руським царем і на цей раз вже ніби законним. Свою роль відіграли і родинні зв’язки Романових з останньою гілкою Рюриковичів: дід Михайла Микита Романов був братом Анастасії Романової, жони Івана Грозного. Значним впливом користувався і батько Михайла патріарх Філарет, який свого часу постраждав від Годунова і був силоміць пострижений в ченці та засланий.
Михайло від самого свого народження вдався хворобливим, та й до того ж слабохарактерним, тож влада знаходилася в руках його батька Філарета (тоді митрополита), матері Марфи та боярського оточення.
Їм і вдалося досягнути деяких результатів, коли розорена під час Смути країна поволі отямлювалася, була відновлена державна влада, створено місцеве управління, заново були напрацьовані закони, почала діяти судово-поліцейська влада — простіше кажучи, на Русі вже утверджувався порядок.
І як результат цих зусиль, Смута почала відходити в минуле, Русь була збережена, хоча до повного ладу ще було далеко.
На той час гетьман Ян Сапега, який багато допомагав Марині, помер у Москві (вересень 1611 року). Для Марини це була відчутна втрата.
Крім того, після обрання на царство Михайла Романова чимало міст, які присягали їй та її сину, перейшли на бік нового царя, а тих воєвод, яких їм призначав Заруцький, було вигнано.
Московський уряд звернувся з грамотою до донців, у якій писав, що король Сигізмунд III закликає Заруцького не «робити смуту», обіцяючи йому за службу дати на вибір Великий Новгород, Псков з передмістями і навіть Смоленськ, а також «учинить его у себя боярином и владетелем». (Таких послань Заруцький від польського короля не отримував.) І закликав донців не підтримувати «Ивашка Заруцково с Маринкой и ее воренком».
Князь Дмитрій Пожарський був пожалуваний за свій подвиг боярством, Мінін отримав звання думного дворянина. Навіть Дмитрій Трубецькой, колишній боярин Тушинського вора і сподвижник Івана Заруцького, не лише зберіг пожалуваний йому «вором» сан, але й отримав від нового царя багату область Вагу, що була колись у Годунова і Шуйського... І Заруцький, хоч і був одним з керівників першого земського ополчення, зрозумів, що місця йому під егідою нової влади немає. І не буде. Зібравши своїх людей, він і вирушив до Михайлова, де «протягом літа й зими боровся з Москвою».
Як завжди — безуспішно. Тож урешті-решт переконався, — а він ніколи не втрачав ґрунту під ногами, був тверезим реалістом і не витав десь у позахмар’ї, — у марноті своїх зусиль, що на Москві йому правителем не бути. Як не бути й Марининому синові царем.
Більше того, Москва — вже маючи законного царя — почала збирати сили проти нього, козацького отамана, який усе ще являв собою загрозу столиці царства. На той час він вважався головним творцем Смути, і новий цар поклав собі будь-що знищити козацьку вольницю, в обозі якої перебувала полячка Марина Мнішек, вінчана на російський трон, із сином своїм Іваном.
Іван Заруцький на той час отаборився у Лебедяні, куди стікалося, як вважалося, «все разбойничье отребье со всей Руси».