Пометикувавши так і сяк, астраханці — найбільш рішучіші з них — вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.
Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.
На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці — найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки — до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.
«Нам все одно куди йти, — казали козаки. — Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, — аби добути побільше зипунів».
На думку отамана, маючи такі сили, вже можна було навесні починати похід на Москву — дорога до столиці довга і дорогою всі незадоволені Москвою та її утисками будуть приєднуватися до «війська цариці Марини та царевича Івана Дмитровича», таким чином повстанське військо в поході зростатиме чи не щодень.
Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!
А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.
На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно — і це була підступна думка Москви — нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.
Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.
Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку — від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».
Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі — і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».
Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали:
«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»