— Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?
Отаман подумав і відповів твердо:
— Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати — смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена — щоби жити на ній, не тужити. По можливості.
— Поки маємо змогу, — луною відгукнулася Марина. — Але ж ми вже не маємо такої змоги.
Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.
— Ти чуєш, що вони кричать?
— Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.
— І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями — на конях і піші.
— Спішать, — погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати — що б там не було.
Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки — як вони казали, пуляли, — і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.
Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.
Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.
— Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, — зітхнула Марина, пригортаючи до себе сина.
— Не пощадять, — погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.
— Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.
— Так, далеко, — погодився отаман, думаючи про щось своє.
— Якщо стрибнути зі стіни униз, то все тоді скінчиться? Для нас? — запитала, ще міцніше притискаючи до себе малого свого гусарика.
— Атож. Скінчиться. Хоча б для нас, — погодився отаман і знову пахнув голубим димком, таким мирним і по-домашньому затишним.
— А падаючи вниз, — доскіпувалася Марина, — ми полетимо... вгору? На небесі? — з надією запитала, роблячи останній крок до зубчастого краю стіни.
— Униз, коли звідси шугонути, так точно полетимо — каменюками, — підтвердив отаман і додав по хвилі замислено: — А ось чи полетимо ще й на небесі, якщо здуру зі стіни шибанути, — не відаю. Ще не доводилось туди літати. Хоча... й доведеться. Мо’ й невзабарі, — ще подумав і вже впевнено додав: — Мабуть, що такечки, цур йому пек! Полетимо, Маринко, на небесі, як вріжемося зі стіни у землю. Якщо й не ми самі, то душі наші вже точно!
— Коли це так, то я й смерті не боялася б, Іванку.
— А ти й не бійся, Маринко. Як у нас, на Україні, кажуть: двом смертям не бувати, а одної не минувати.
Докурив і другу люлечку і мав такий вигляд, ніби він на щось нарешті зважився. Стукнув люлькою об край стіни, витрушуючи з неї попіл, і сказав, як підсумував:
— Все! Такечки й діємо!
Марина запитливо глянула на отамана (і запитливо, і з надією, що враз ожила у її світлих очах, що аж засяяли).
— Як — діємо?
— А такечки, як я оце й задумав...
— Ей, отамане, пане Івашку, — у кілька горлянок загукали внизу. — Годі тобі длятися — віддавай нам Маринку з ворьонком, а сам іди куди хош! Хоч і в Персію, якщо ти туди зібрався. Але спершу поторгуємось: ти нам воровку, а ми тобі волю... Га??? А хош — до нас переходь. На службу до царя-батюшки.
— Якщо й перейду коли на службу до царя, то хіба що до небесного, — сказав отаман і як вирок виніс. Кому? Вочевидь, собі...
І ще гукнув воріженькам своїм унизу:
— Ей, ви?!. Поки я тут, у цьому світі, я, отаман Іван Заруцький, буду тут і воювати. А там, як казав сліпий, — побачимо! І ви маєте присягнути цариці московській Марині Юріївні та її сину царевичу Івану Дмитровичу. Не зробите цього — пеняйте на себе!!.
До Марини повернувся:
— Відійди, царице, від краю стіни. Те, що ти задумала, — ще рано вершити. Щe не все втрачено, моя любове. Та й рано нам іти на службу до якогось там царя, як у нас, — кивнув на Марининого сина, — свій цар росте... Бережімо його. А поки що — гайда збиратися!