— Гм... — сказав один стрілецький голова.
— Гм... — додав другий.
— Постарайтеся, — напучували їх голови, — побільше погуторити з козаками. Вони хоч і козаки, а теж жити хочуть. Гуторьте з козаками, а не з вором Заруцьким. Скажіть їм нашу волю: якщо вони не здадуться і не видадуть нам вора з Маринкою та її ворьонком, то ім’ям государя будуть знищені і лежатимуть на тім острові доти, поки птаство не порозкльовує їхні тіла. Нас багато, а їх в отамана мало.
— Передайте, — велів другий стрілецький голова, — якщо козаки покинуть вора, ми пропустимо їх і вони зможуть піти куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.
Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.
Їм дали день і ніч.
Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися — навіть за шаблі хапалися.
Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..
Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...
(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)
5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».
«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».
Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.
Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі — передня частина церкви за папертю, — сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.
В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.
Полоняників везли закованими в залізо.
Охороні — стрілецьким головам — був даний суворий наказ: на випадок якого-небудь нападу чи спроби звільнити затриманих Соловйову і Голчину слід негайно «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».
(Повністю наказ Москви був трохи ширший:
«Михаилу и Баиму везти Марину с сыном ея выбледком[7] и Ивашка Заруцково с великим бережением, скованных и станом ставиться осторожливо, чтобы на них воровские люди безвестно не пришли. А будет на них прийдут откуда воровские люди, а им будет они в силу, и Михаилу и Баиму — Маринку с «воренком» и Ивашку побито до смерти, чтоб их воры живых не отбили».)
Так-таки у наказі (офіційному, якщо хочете, державному) і вжито: «Маринку с выбледком...»
Москва не погребувала навіть нецензурщиною (в офіційному документі): «выбледок». Але... Тут теж можна меланхолійно зауважити: такі тоді були норови, таке розуміння нецензурщини (а втім, самого поняття «нецензурні вислови» тоді, вочевидь, не було), і таке — теж розуміння — порядності — одне з пізніших складових дворянських верств у смислі благородності. І звичайно ж такий тоді був рівень культури, коли й самого розуміння порядність—непорядність ще не існувало. Як і толерантності та гідності. А якщо й було, то вельми своєрідне.
7
А втім, це, як кажуть, діла да-авно минулих днів! Ось сумна достовірність часів Другої світової. Жінок, які, перебуваючи на окупованій території СРСР у 1941—1943 роках і частково й наступного року, і які народили дітей, після звільнення Радянською Армією всіх гамузом називали «німецькими суками» (варіант: «вівчарками») та «блядями». А їхніх народжених на окупованій території дітей відповідно — «выбледками». Таких відразу ж після звільнення відправляли на північ в концентраційні табори — разом з «выбледками». Тільки за те, що вони, покинуті своїми, які втікали аж до Волги, були поґвалтовані окупантами, — про що й розповідає... хоча б фільм «Одна війна».