Залишилося найтяжче — фінал.
І я мушу і його списати, бо все ще — все ще — «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу...»
Тож мушу, мушу і фінал списати.
Ось тільки — як?
Щоб не сказали, «що брешу», що «на панів, бачиш, сердитий / Та все такеє і пишу...».
Про подальшу долю (якої в них уже залишилося всього нічого) Івана Заруцького, Марини Мнішек та її сина Івана збереглися лише сухі офіційні дані. Щоправда, достовірні.
Ось вони:
«На Москве же тового Заруцково посадили на кол, а Воренка... повесиша, а Марина умре на Москве».
Та ще «Карамазінський хронограф» уточнить, що місце страти було «за Москвою рікою».
Ніякого суду над ними не було.
Просто новий цар отрок Михайло (чи бояри від його імені — певніше друге) велів (веліли) «вора Ивашка Заруцкого посадити на кол... Воренка — повесиша, а Маринку умертвити...».
І так усе було і вчинено.
Івана Микитовича Заруцького привезли до Земського приказу, де відразу ж і почався допит.
— Вор Івашко Заруцково, визнаєш себе винним перед престолом, государем і царством Московським?
— Але я сам би хотів почути, в чому полягає моя вина — перед престолом, государем і царством Московським?
Боярин із Земського приказу, який у підвалі того приказу вів допит, ошкірився.
— Якщо тобі, воре і самозваний боярине самозванця Лжедмитрія, відшибло баки, охоче нагадаємо. Ти винний у тому, що вчиняв смуту в государстві, яко вор, ізмєннік і разбойнік! Підбивав до непокори государю і чернь, і служилих людей. Проливав кров християнську. Присягнув спершу Лжедмитрію Хторому, а потім Маринці, воровке і бляді, а потім і царевичу, виблядку Івану, розсилав смутні грамоти, підбурюючи до непокори чернь, посадських і служилих людішек. Вів війну з московитами і силою примучував їх до присяги царевичу Івану. Підсилав убивць, аби іспортіть князя Пожарського. Вижог і висік багато городов на Русі. Ти есть главний враг государства. Хотів посадить на трон Маринкиного выблядка і много чинив іних злих і богомерзких ділов. Для обліченія тебе у воровстві і привезено до Москви. Визнавай себе винуватим — за це обіцяю тобі легку смерть-то. Не покаєшся, смерть тебя жде тіжолая-тіжолая!..
— У вас своя правда, у мене — своя. Я не вор і не ізменнік. А Марина Юріївна не воровка і не блядь, а законно вінчана і коронована цариця московська. А син її, царевич Іван Дмитрієвич — законний претендент на престол Московського царства. Я й хотів його посадити на трон — законне його місце.
Боярин подав знак катам.
— Починайте! Як надобно чинити з вором і ізменніком, так і чиніть — Бог у поміч!
Далі допит тривав із так званим «пристрастием». Себто з тортурами. А полягав він у тому, що отамана спершу били батогом (кнутом) — товста ремінна смуга в палець завтовшки і близько п’яти ліктів завдовжки.
Отаману міцно зв’язали сирицею руки і підняли вгору, а вже потім зв’язали реміняччям ноги; один кат сів на ремінь і заходився витягувати тіло так, що руки вийшли із суглобів і стали врівень з головою, а другий кат бив по спині батогом. Бив затято, з хеканням і придиханням, бив на совість, як наче б виконував якусь дуже важливу роботу. А був він здоровий, сильний, тож і удари його відзначалися швидко. Тіло катованого почало надуватися, шкіра лопатись — відкривалися виразки як від ножа — кати знали своє ремесло і били (один одного змінюючи, бо швидко видихалися) на совість.
Так отаману було нанесено близько ста ударів, а потім кати так потомилися, що змушені були якийсь час відпочивати та віддихуватися. Дивувалися: чи вони поглухли, що вже нічого не чують, чи катований і справді жодного разу не застогнав...
Передихнувши, знову бралися за своє: перев’язали жертві руки й ноги, проділи через них колоду і поклали катованого на жевріюче вугілля.
У Заруцького — ані пари з уст.
— Сільон, сільон, єдрьонная мать! — наче аж з повагою вигукували кати.
І знову дивувалися: чи вони таки справді поглухли, чи їх — стогонів — і справді немає?
Стогонів не було чути.
— Сільон, сільойн, єдрьонная мать!!!
Міцний отаман, але й вони не ликом шиті. Не таких до нелюдського крику доводили, закричить та вовком завиє і цей Івашка...
Зі злості і від безсилля били катованого ногами і палицями, кололи його ножами, кліщами виривали шматки шкіри і м’яса — мовчить отаман, як у рот води набрав!
Та чи він залізний, дивувались кати і доходили до висновку, що він — заговорений. Чаклун він, характерник, тому й болю не відчуває.
Але є в них у запасі ще один засіб — не втерпить отаман, так завиє, що й волосся на голові сторч стане.