(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)
«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.
Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»
Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.
На те дійство — посадження на палю — збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало — життя суворе, — а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).
Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зустрів мужньо — з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки — солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:
— Характерник!!! — кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. — Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він — пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!
Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» — Стороженко.)
В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...
Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».
«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.
Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).
Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він — ані пари з уст! Характерник, чаклун — не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих — ані стогону, ані словечка!..