У Марину закохався не хто інший, як царевич, і Марина цьому — що він царевич — щиро й нерушно вірила. Як вірив у те і він сам. Але в геніальній трагедії «Борис Годунов» Марина подана (чи такою її уявляв Олександр Сергійович, крім «Історії...» Карамзіна не маючи під руками інших джерел) як вмістилище чи не всіх негативів підступної жінки. Справді, читаючи бодай сцену біля фонтана в Самбірському замку в саду, бачиш, що дочка воєводи нещира, підступна, корислива. А ще ж себелюбка. Марнославка. Жорстока і недобра, холодна і готова на будь-що, аби свого домогтися.
Почуття любові їй ні до чого (про це чи не прямо говорить сам Дмитрій на побаченні), головне — аби посісти московський трон. Бувала в бувальцях жінка. Фурія, одне слово. Змія, як називає її Дмитрій, коли сам на сам залишається біля фонтана. (Між іншим, у природі фурія — дуже отруйна змія, схожа на вужа, що розповсюджена в Австралії.) Ледь чи не Горгона — бідна, бідна Марина!
Вона явно страждає — прямо клінічний випадок — непомірною гординею, надто високої думки про себе. Готова на обман. І взагалі, на підлість в ім’я своїх корисливих цілей. Самовладна, така собі залізна леді тих часів. Примушує Дмитрія запхати до кишені свою любов до неї, вести полки на Москву й «очищати» Кремль... Єзуїт в жіночому вбранні, та й годі.
Навіть самого самозванця «чуть-чуть не погубила» — за його зізнанням.
Чи не забагато негативу для такої гарної дівчини, якою була Марина?
Не була Марина такою в житті. Принаймні, тоді, у Самборі, в замку батечка свого. Шістнадцятилітнє юне дівча було наївно-романтичним, поетично-мрійливим, яке витало десь у хмарах, у світі, нею вигаданому і створеному її бурхливою фантазією. І там, у тому світі, для неї на першому плані звичайно ж була вона — ЛЮБОВ. Романтична і піднесена. Та й у тій ситуації, у яку вона потрапила, коли до Самбора приїхав Дмитрій, все за неї вирішував її батько. Як він ухвалював, так зразкова і наївна доня і чинила. Та й Дмитрій в основному мав справу лише з воєводою, який усе й вирішував, — Маринине слово там не важило рівно нічого. (То, можливо, правий був Бєлінський, коли, розбираючи трагедію «Борис Годунов», писав, що «эта пьеса для него — Пушкина — была истинно Ватерлоовской битвой, в которой он развернул во всей широте и глубине свой гений и, несмотря на то, все-таки потерпел решительное поражение».)
Тоді ж як Марина, за свідченням істориків (хоча б професора О. Грішберга), була дещо іншою. «Главным фактором в этих событиях были тайные штучки Юрия Мнишека; роль же его дочери Марины скорее пассивна, нежели активна». Це свідчить великий знавець життя Марини Мнішек, який опрацював усі наявні на сьогодні документи, факти та свідчення. І далі: «Она являлась почти жертвой честолюбивых устремлений отца и своей собственной безудержной гордыни» (Була все ж таки гордою?)
В. Козляков:
«В воображении юной панны Марины могли рисоваться какие угодно романтические картины, ведь она, как и другие, не знала реальную историю Григория Отрепьева». (Її, між іншим, і досі ніхто точно на знає і навряд чи коли знатиме.) І далі: «Сам Юрий Мнишек и его дочь Марина увидели перед собою человека, уже полностью вошедшего в образ “московского царевича”, и у них, ни тогда, ни потом не возникало сомнений в том, что они имеют дело с настоящим потомком царского рода».
Феномен полячки, яка залишилася в історії руською царицею, досі ще не розкритий. Не банальна вона авантюристка — та це було б надто прямолінійно, — не зла й не жорстока, не підступна і не лиха, адже в першу чергу вона й сама постраждала і випила до кінця свою гірку чашу.
Один російський письменник назвав її «царицею Смути». Інший справедливо зауважив, що «существует стойкое отрицательное обаяние, изменить которое вряд ли когда-нибудь удастся. Писать о ней трудно. Слишком много штампов приходится преодолевать, оставаясь на почве исторических фактов.
Самый распространенный образ Марины Мнишек — это роскошная фурия, обольстившая сначала самозваного царевича Дмитрия Ивановича и продолжившая в России «темное дело» приведения в католичество доверчивой «москвы» (так поляки тогда звали всех русских)».