Швидше б уже! Смерть прийде до неї рятівницею, забере її з цієї кривавої веремії, що чомусь зветься життям.
Швидше, швидше б уже приходила її смертонька. А з нею і небуття. На довгі й довгі віки. На цілу вічність, якій немає і ніколи не буде кінця. Синок її на тім світі, у небутті тому, кохані чоловіки теж там, то їй уже пора до них, адже тут у неї, крім воріженьків, більше нікого вже немає... Хай приходять ті кремлівські ведмеді і вбивають її — «не заподіявши їй нічого лихого». Убивають за те, що вона хотіла бути царицею. А будучи вінчаною царицею, хотіла нею бути й насправді — всього лише.
Хотіла, хотіла, хотіла...
Царицею бути на Русі Святій.
Це ж так здорово — царицею бути.
Та й хто від цього хотіння відмовиться з доброї волі. Я, мовляв, не хочу бути царицею... Так не буває. Хоча...
Наївна! Дівчина-графиня, молода цариця! Яка ще вчора багла царицею стати. Власне, не стати, — нею вона була з травня 1606 року, — а залишитися нею, так хотіла... А нащо. Хіба світ клином зійшовся на царстві, на вищій владі, хоч що таке влада, вона ще гаразд і не знала. Але багла.
Ще вчора-позавчора ішла до цього, переборюючи перепони, зазнаючи краху, втрачаючи рідних їй людей і близьких, аж доки не опинилася у восьмиярусній башті Коломенського кремля... І нарешті — хоч пізно-запізно — збагнула: таж і без царства можна жити.
Історія знає й прямо протилежні випадки.
Була у Швеції королева — з 1644 року — справжня, щонайсправжнісінька. Законна претендентка на трон, законно коронована — Христина-Августа. Року 1654-го вона зненацька зреклася престолу. Ні, ні, її «не пішли». Навпаки, всі були за неї. Сенат її умовляв залишитися. А вона як затялася: ні і ні. Заявила: престол передає братові, а сама... Сама вибирає собі життя простої жінки. Простої-простісінької, не обвішаної такими високими монаршими титулами. І житиме як звичайна особа — у своє задоволення, не обтяжена королівським титулом, мандруватиме світом, насолоджуючись радощами життя, кохання... І — зреклася. І щасливо жила як проста жінка...
Принц Едуард був сином англійського короля Георга V. Закохався — на свою біду (чи на своє щастя) — в американку Уолліс Сімпсон. На той час вона була замужем, але й це не завадило принцу в неї закохатися. І закохатися так, що...
Аж тут помирає Георг V, і королем стає він, Едуард, принц і законний спадкоємець трону. Стає королем під ім’ям Едуард VIII. А заодно — автоматично — й адміралом британського флоту, фельдмаршалом та маршалом ВВС.
Ставши королем, Едуард вирішує побратися з коханою, але парламент і кабінет міністрів виступили проти того, аби якась — розлучена! — американка та раптом стала англійською королевою. І тут Едуард показав свій характер: не буде весілля з американкою, не буде й коронації. Протистояння тривало довго. Аж доки некоронований король не зрікся престолу — щоб одружитися з Уолліс Сімпсон, американкою, яка розлучилася зі своїм чоловіком.
Після зречення монаршої влади Едуард одружиться з коханою і проживе з нею щасливо — аж до своєї смерті від раку у 1972 році...
У двадцять шість років вона втратила трьох своїх чоловіків, по суті страчених. Двоє підступно вбиті, третій скараний лютою карою — за те, що допомагав їй, коханій своїй, повернутися до Москви. Двох із них — першого і третього, бодай і неофіційного свого чоловіка, вона так кохала, так кохала... І маленького синка, янголятко її безневинне, що його привселюдно було повішено на тлі кремля, любила — чи є де в історії подібний прецедент?
Втративши сім’ю, втратила й батька-матір... Батько, якого вона послухавши, поїхала до Москви в обійми царя Дмитрія і потім усе життя слухала, зник невідомо де, кинувши її напризволяще на Русі дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...
«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»
«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»
«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»
Батькові як заціпило — на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...