Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі лунає у її душі та Божественна музика.
Бачила себе в Успенському соборі Кремля. Сиділи вони з Дмитрієм на своїх тронах — цар на золотому, а вона на срібному.
Вже їх благословили чесним і святим хрестом, уже проспівано царське многоліття...
Патріарх благословляє корону Російського царства, кадить навколо неї, а тоді, помолившись, покладає їй на голову. Зі словами: «Царице наша...»
Патріарх торкається сухими губами плеча цариці, а вона, звівшись навшпиньки, торкається губами його осяйної митри...
І вже Марину, царицю російську, вітають архієреї і благословляють її хрестом, а вона кожного з них цілує в митру...
А над Кремлем Московським все пливе і пливе малиновий передзвін, і натовп перед собором співає російській цариці многая літа...
Ті многая літа, що, як покаже час, виявляться такими куцими...
З того дня і почалися її біди, що їм і досі немає кінця.
Минає вже восьмий рік, як її короновано на царицю російську, восьмий рік її злигоднів і смертного лиха, що ось-ось нарешті скінчиться.
Дай Боже, щоб те многоліття її царське нарешті скінчилося.
А забариться вона у цій башті, у світі цьому, прийдуть дебелі гицелі, накинуть їй на шию шовковий шнурок, як турки-османи із своїми невгодними їм родичами розправляються, відсилаючи їх до Аллаха, і потім велять літописцям до писань своїх записати: «Маринка умре на Москве...»
«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»
І вона й справді «умре на Москве» — після того, як повісили на Лобному місці її синочка і посадили на палю коханого...
«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»
Проте вона ще була у цьому світі. Правда, життя її гірше смерті, але ще жила. Невідомо для кого і невідомо для чого.
І уві сні її — як іноді вдавалося заснути — з’являвся бурий карпатський ведмідь... Ревів з рогатиною в грудях, і вона жахалася. Уві сні. Незбагненно чому, адже ведмідь казав їй людською мовою: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»
Хай би і вбив. І було б добре. І вона б тоді не прокинулася, а тіло воріженьки зариють десь уночі, і слід від ями зарівняють. Щоб і знати ніхто не знав, де вона знайшла свій вічний спочивок.
А натомість уві сні вона кричала медоїду в розпачі:
«Це ті, хто загнав тобі рогатину в груди, казали так: «Вуйку, вуйку, не дурій. Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо...»
Прокинувшись, охоплена жахом, важко дихала, і серце її, ще чомусь живе, билося сполошеною птахою... Розуміла: той ведмідь, який хоче її вбити, — у Кремлі. Московському. І вони справді її уб’ють — не тепер, то в четвер, але не пізніше. Довго її тут тримати не будуть. Сама не помре — допоможуть померти. Уб’ють, адже бояться, що вона буде жити.
Тісна і вогка башта.
Під ногами перетліла солома і якесь дрантя — замість постелі.
Затхле повітря. По стінах бігають павуки. (Єзус Марія, як вона колись боялася павуків, а тепер вони їй і байдужі!) В кутку — відхоже місце. І все.
Підходила до вузького віконця-бійниці.
На оборонній стіні кремля сиділа сорока і, стріпуючи крилами, щось скрекотіла на своїй незбагненній мові.
Ох, сороко, сороко, — ти на волі. Як би я хотіла побути на твоєму місці. На волі. І стати сорокою — щоби не жити більше межи людьми.
А сорока безтурботно скрекотіла та й скрекотіла. А потім знялася і кудись полетіла — що їй, птаха вільна.
А ще видно було Марині на кремлівському подвір’ї озброєних людей, що всюди ватагами вешталися. Нагнали їх у кремль з однією метою — її стерегти. Царицю московську. А де вона дінеться, заперта у башті восьмого ярусу кремля? Але все одно стрільцям велено тримати царицю «под крепким караулом» і «глаз с нея не спускать»! і в той же час варту застерігали: не можна красуні-цариці дивитися в обличчя. Як і розмовляти з нею. Ніц, ніззя! Бо як глянеш на неї, то відразу ж закохаєшся і згинеш...
Важкі дубові двері оковані залізом, заперті на амбарний замок.
Подала, їй — унизу дверей кругла дірка — якась рука, жовта й худа, плошку з водою.