Прислухався. І раптом вловив знайомі слова.
Хтось невидимий, але там незримо присутній, співав:
А може, подумалось мені тоді, у башті Коломенського кремля, не сорокою вона вилетіла звідти, і не на жемчужному кораблику попливла за море синє, за океан, а й справді її забрали з собою козаки.
...Добігав свого кінця рік 2008-й. Усе так було, як і тоді, коли майже чотириста років тому урвав свій біг 1614-й...
І тоді, і тоді Підмосков’я — зазвичай мальовниче влітку — було щедро загачене снігами. Здавалось, що в світі цьому — ні доріг, ні людського сліду...
А тільки сніги, сніги, сніги, аж синюваті від морозів.
Під сонцем іскристі, вони сліпили зір своєю різкою білизною, од якої в очах пурхали чорні метелики, під вітром куріли, як дули поземки, у віхолу все зникало на дні білої завії.
Тільки там і там — як стихала куревійниця, — з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.
Не вгавали заметілі.
Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...
Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою — покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?
Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвітньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими — чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...
Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...
І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмовляв:
Та ще розказують... Іноді — особливо як віхола-юга розгуляється, — місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська — Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.
Куди рухається?
А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого — крім собачої голови — ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.
Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати — скільки б і куди він не їхав.
— Спиніться! — хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.
Проте крикнути вже не може — вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...
А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще — ВСЕ ЩЕ — намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...
Київ — Самбір — Москва — Коломна — Київ 2008