Із свідчень отця Павла Пирлінга:
«Между Самбором и Астраханью лежит целая бездна. По этому страшному пути пришлось пройти молодой, одинокой женщине. Условия, среди которых она жила это время, были самыми ужасными. Неужели, испытав все это, Марина не может рассчитывать на снисхождение ввиду обстоятельств, смягчающих ее вину». (Та й у чому вина цієї дівчини? Що вона, повіривши царевичу Дмитрію, вийшла за нього заміж? Так це її особиста справа.)
Досі історики, не позбавлені уяви, намагаються — вперто намагаються — розібратися, хто ж вона, Марина, насправді — ангельської вроди беззахисна жінка чи демон, перед якою не міг встояти «пылкий авантюрист»?
...Не було того нічного рандеву у саду Самбірського замку біля фонтана, що його створив своєю уявою автор «Бориса Годунова», не було, але хочеться, щоб воно таки... було. Сьогодні, завтра, позавтра.
І завжди. І хай би у Самборі сьогоднішньому де-небудь біля фонтана — можна для такої події й фонтан спорудити, — у якомусь саду — можна й сад насадити, — зустрічаються вони — бронзові Марина і Дмитрій, дочка самбірського воєводи і російський царевич, і це стало б окрасою нинішнього Самбора.
III. Червоний штандарт з чорним орлом
«...Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто назвав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим загальну ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця...» («Історія Русов Малой Россіи, сочинение Георгія Конискаго, Архиепископа Бълорускаго»).
Відрекомендувавши дочку своєму гостеві, воєвода, поки тривала їхня зустріч, не залишав молодих наодинці й на мить. Але царевич швидко забув про присутність воєводи — як тільки-но глянув на те юне створіння, дочку його майбутнього гетьмана на час походу на Москву.
Царевич — хоч і бувалий, між іншим, у цьому ділі, — з першого погляду як хлопчик закохався в шістнадцятилітню воєводину дочку і світ для нього — поза Маринкою — як начеб і перестав існувати. Є Марина — є світ. Нема Марини — і світу білого немає. Він на якийсь час навіть забув і про свій похід на Москву. Та й дівчина радо зустріла царевича. Навіть зашарілася і від того ще звабнішою стала. І вірила, що з неї не спускає захоплених очей не хто інший, як сам царевич. Син російського царя Івана Грозного, що його малим ледь було не вбили — жах, жах! І який дивом врятувався і всі ці роки — жах, жах, хоча й романтично! — переховувався по чужих сім’ях та монастирях, а це в пошуках рятунку й допомоги прибився до Польщі, де й відкрився, хто він насправді. Батько йому вірив, тож повірила царевичу й Марина.
На тому першому їхньому побаченні вона була в білому платті, легка, грайливо-граційна, пурхала якимось незнаним метеликом. Квіткою полум’яніла. А як вона дзвінко, ще якось по-дитячому, щебетала! А як сміялася. І рожевіла, як випадково зустрічалися їхні погляди. А царевич був такий смішний — і тим, що губився в її присутності, хоч він був старшим за неї і здавався досвідченим у відношеннях з жінками, і своєю польською мовою, і галантністю, що нею він намагався її вразити. Чи — бути вишуканим, а це йому вдавалося не просто. Змалечку він, переховуючись по чужих сім’ях, не пройшов належний двірцевим лоск та етикет, як то вона пройшла. На довершення молодий гість Мнішеків так розгубився під час їхньої першої зустрічі, що баришні довелося брати ініціативу в свої руки. Вдосталь натішившись розгубленістю Дмитрія (але ж яка мила й гарна розгубленість!), грайливо його питала: