— Його величність звідки прибув? Чи не з казки, бува, царевич? У казках царевичі завжди такі, як моя няня каже, файні лицарі. Хоч не зовсім і зграбні. Але такі щиросердні.
— Із казки, ясновельможна панночко, із казки, — посміхався Дмитрій, не спускаючи з неї захоплених очей. — Жив та був я у своїх батьків. От якось батечко й каже матінці: «Ану спечи паляницю Дмитрію. Нехай іде у світ — може, десь знайде свою долю». Матінка спекла паляницю, поклала мені в торбинку і каже: «Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайдеш хоч трохи гаразду, кращу долю для себе, то й повертайся додомоньку...»
— От пішов я у світ широкий, — розказував далі царевич, як і перше не спускаючи з неї закоханих очей. — Де тільки я не побував. Сім царств обійшов, у семи королівствах побував...
— Бідненький, — співчутливо щебетала Марина. — Напевне ж, добряче ніжки свої натрудив? Невже в семи царствах і стількох королівствах не знайшлося для тебе кращої долі?
— Атож! Скрізь добра доля, але не краща і не найкраща! А я багнув знайти не лише кращу, а й — найкращу!
— Довго ж царевичу довелося ноги бити!.. Чи то пак коня ганяти, бо ж найкращої долі, мабуть, і в світі немає? А якщо де й були такі, то їх уже давно інші, спритніші порозхоплювали.
— Що шукаєш — те й знаходиш.
— То виходить, що царевич таки знайшов свою найкращу долю? Ах, ах, як це, напевне ж, цікаво. І де ж царевич знайшов її — найкращу свою долю?
— В королівстві польському, у місті Самборі, в королівському замку, ясновельможна панночко! — вигукував царевич у захопленні. — Ясновельможна панночка і є моєю найкращою в світі долею! О, панно Марино! Тільки глянув я на тебе, так і збагнув: ось вона! Доля моя! Більше й шукати не треба! Я біля ніг ясновельможної панночки. Змилуйся, зжалься наді мною і покохай мене, найкраща діво польського королівства!
Пан воєвода, позиркуючи то на царевича, то на свою дочку (до їхньої пустої, як він вважав розмови, не прислухався), швидко збагнув, що з цього щось може бути.
І в першу чергу для нього. Царевич щось розповідав про свої минулі мандри по російських монастирях, про службу в патріарха, а вона сміялася й іноді захоплено ляскала в долоні, вигукуючи: «Та невже?..»
«Він уже в сільці, — задоволено думав воєвода. — Цей царевич з першого погляду закохався в мою дочку, і це треба сповна використати. Таке трапляється лише раз на віку, тож мушу мати з цього добрий зиск. А може, й прославлюся на віки, як моя дочка стане царицею».
Звівся, прийнявши для себе якесь важливе рішення.
— Я радий, що молоді люди так душевно познайомилися, і, здається, не без взаємних симпатій. Чудово, просто чудово, що пан і панночка засимпатизували одне одному, — я допоможу вам спіймати своє щастя.
Марина зашарілася і стала ще гарнішою.
— Я закоханий у вашу незрівнянну дочку, пане воєводо! — вигукнув, схопившись, царевич. — Для мене ясновельможна панночка тепер більше важить, ніж сам похід на Москву!
— Не спіши, царевичу, клястися та забувати похід на Москву. Це можна сполучити — і похід, і ясновельможну панночку. Тим більше, молодому царевичу, як він посяде в Москві батьків трон, потрібна буде цариця. Царя без цариці не буває.
І цим пан воєвода все вирішив.
Хоч як не дивно, але жених Марині не сподобався. Власне, не зовсім сподобався. Та ще з першого разу (а Марина вірила тільки у любов з першого разу, і ні в яку іншу). Так, женишок, називала вона його про себе. Тільки й того, що царевич. І взагалі, взагалі... Він такий смішний, цей завтрашній цар Московії. На позір звичайний, нічого царського в ньому ані на гран. Звичайний молодик, який не зовсім твердо володів польською мовою і почувався явно незручно у незвичному для нього гусарському вбранні — венгерці. Та він просто незграбним був у тій венгерці — куртці з високою талією і нашитими впоперек шнурами, що так гарно і хвацько сиділа на бравих польських гусарах. А танцювати — хоча б ту ж венгерку — і поготів не вмів. Він, здається, взагалі не тямив танцювати. Ах, ах! Ні, ні, він їй з першого разу не дуже сподобався. Ні виду, ні... Короткорослий — таких баришні-подруги її називали — пхе! — куцаками. Або — короткуватими. Чи не короткозорий — повний букет! Та й короткомовний був — скаже слово-друге й мовчить. Тільки захоплено «їсть» її очима. Загалом дещо приземкуватий, а ось у плечах широкий, і це — за малого зросту. Руки в нього мовби сильні, але ніби різної довжини. Чи то їй так здається? А може, він парубок як парубок, а в неї надто завищені вимоги до нього. Не писаний він красень — ну то й що? Зате ж царевич, і цим усе сказано. А що рудуватий (швидше світло-рудий), то Бог з ним. Ніс, правда, смішним «башмачком». Та ще й — леле! — якісь плями, нарости на шкірі. На вигляд загалом якийсь... Якийсь наче дурачок. Руський дурачок Ванька. Хоч і царський синок...