В крайньому разі, не юний граф. І навіть не файний, як бабця Софія каже, парубок карпатський, що їх тут називають леґенями (вони того цілком заслуговують). І не подарує їй чічки, найкращої квітки з високих полонин, де білими хмарками ходять вівці й грають-співають трембітарі... Та й відати він не відає, що то воно таке — справжня карпатська чічка.
І не співатиме їй, як співають карпатські леґені своїм дівчатам:
Ой Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...
Спохопилася... Та що це вона його — з якої статі-речі? — порівнює з карпатськими леґенями — він-бо царевич, завтрашній цар Росії, і якимось там файним парубком йому по чину не положено бути!
Та й вона не якась там Марічка з пісні, а — ясновельможна графиня, і ніколи не співатиме, як співають тутешні дівчата:
А він, Дмитрій, не тутешній парубок, хоч і файний, але простенького роду, і не співатиме їй:
Подумала так і засміялась — сама до себе.
А тут і бабця Софія, як вирнула.
— Не вередуй, моя красулечко, — ласкаво казала, як співала: — Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.
Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне — що він царевич. Все інше — у тім числі і його вигляд — не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І — не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше — не варте уваги.
Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»
Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:
Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...
За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, — милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»
В кінці 1603-го — на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством — як стане царем — віддячить своїх благодійників.
25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши — хоч і ненадовго — царем, так і не виконає, — але це інша тема.)
А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:
«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)