І зокрема, серед терористів-смертників. Особливо в мусульманському світі, де жінка взагалі — річ чоловіка, його власність.
Час од часу в пресі з’являються повідомлення на кшталт хоча б такого: у Багдаді в людному місці прогриміли вибухи. Загинуло 47 чоловік і 72 поранені. За повідомленням поліції, вибухи здійснили смертниці.
І подібні атаки жінок-терористок стали в останні роки вже чи не звичним явищем.
Як «живі бомби» жінок терористи використовують вже давно — лише за період з 1985-го по 2006 рік смертницями стали 220 представниць прекрасної половини людства — 15 відсотків від загального числа подібних терактів. Починаючи з кінця 1980-х років у світі відбулася своєрідна «фемінізація» тероризму.
У багатьох західноєвропейських країнах за кількістю терористів на долю жінок припадає: в Німеччині — 47 відсотків, в Італії — 44 відсотки, у Франції — 46 відсотків, в Іспанії — 21 відсоток. Існують — хоча б у Непалі — терористичні групи, які складаються лише з жінок, — у Німеччині, в Латинській Америці, в Палестині. В інших тергрупах — власне, бандах — саме жінки виступають їхніми організаторами, керівниками і основними членами — до 80 відсотків.
Починаючи з 1990-х років ряд ісламістських терористичних угруповань поставили «на потік» фемінізацію своїх тергруп. І здійснюють масове рекрутство молодих жінок на незавидні ролі самовбивць. Вважається, що жінок легше підготувати до ролі терориста-самовбивці: вони більш керовані, ніж чоловіки. І це — примхливі і часом неврівноважені наші красуні?! І краще піддаються ідеологічній обробці. Жінки в людних місцях менше привертають до себе увагу співробітників служб безпеки та поліції, їм легше заховати на тілі вибухові пристрої (що в першу чергу їх же й рознесуть на непривабливе шмаття тельбухів та шматків тіл).
І жінки (переважно молоді) замість того, аби жити під сонцем і насолоджуватися життям, що дається кожному лише раз, кохати і бути коханими, народжувати і виховувати дітей (що може бути прекраснішим за любов і святішим за материнство!), обвішуються вибухівкою і йдуть в людні місця, підривають себе і тих, хто волею випадку виявиться поруч, мирних і безневинних громадян, здебільшого дітей та жінок, чи тих, хто годиться їм у батьки. В ім’я чого? Аллах знає. Аби їх розірвало на шмаття разом з безневинними людьми і розкидало їхні нутрощі — пхе! — і частини тіл...
Усе це наводить на думку, що ті 23 авантюристки із 100 видатних авантюристів, що їх наводить спецвидання, у порівнянні з терористками-смертниками і вбивцями людей — усього лише безневинні янголи.
Отож, про Марину Мнішек, до якої навічно прилипло: авантюристка.
Хоч вона всього-на-всього вийшла заміж — може, й невдало, та й з волі, до речі, батька, якого у всьому слухалася, — за претендента на московський престол, а потім і за царя. Стаття про неї так і починається: «Вся ця авантюра, — пише цитоване видання, — була справою рук перш за все самого Мнішека (попри сприяння короля Сигізмунда III), його найближчих родичів і союзників. Чому 56-літній сенатор зважився подібно до Кортеса покорити із жменькою найманців величезну державу? Причини прості: по-перше, жадібність, обтяжена великими боргами, а по-друге, все та ж фамільна гординя, мрія про возвеличення будь-якою ціною. Марина навряд чи була посвячена у всі інтриги, що ними починається московська експедиція її батька і жениха. Вірогідно, вона прийняла пропозицію «царевича» цілком добровільно».
Зрештою, їй все одно надходив час заміжжя, а тут така вигідна, як тоді казали, партія. Такий жених! Як на її місці не погодитись вийти заміж за царевича і стати царицею?
Та й щедрими дарунками Дмитрій підкорив її серце — дарунки та ще коштовності вона любила, як і кожна жінка, як і кожна молода особа її віку.
Та і як було Марині не взяти шлюб з Дмитрієм Івановичем, який руським царем (бодай і з додатком «самозваний», про це ні-ні та й доходили до неї чутки, хоч вона їм і не вірила) таки став. А про те, що «історія самозванця, який прийняв ім’я царевича Дмитрія, належить до числа найдраматичніших епізодів руської історії», вона збагне значно пізніше, коли вже й сама на віки вічні отримає тавро авантюристки.
Мрії були звичайно ж дівочі (та й хто з дівчат її віку не мріє про царевича-принца із казки?), а царевич раптом і насправді з’явився — реальний і в плоті, а не якась казкова фата моргана. І це її спершу аж налякало. Принаймні, вразило. Подумала і збулося? Так, ніби царевичі тільки те й робили, що сваталися до дівчат, які по наївній молодості вірили в казки і чекали різних там принців. Та ще й на білому коні!