Для Дмитрія це було не просто: щоб бути царем у Московії, треба залишатися православним, а щоб здобути царство, мати підтримку польського королівства, а заодно й Марину, без якої він уже тоді не уявляв свого життя, треба було прийняти католицтво. Зрештою, вирішив; доки не посяде трон, католицтво своє зберігати в таємниці (з цим погоджувалися й зверхники католицизму, навіть сам нунцій). І царевич Дмитрій став католиком в Страсну суботу 17 квітня 1604 року. А 24 квітня він уже як правовірний католик пише про те, що «лобызает ноги» папи Климента VIII: «Я избегнул рук лютейшего тирана (Годунова) и ушел от смерти, от которой еще в самом течении моего детства избавил меня Всемогущий Бог дивным и воистину необычным своим промыслом, направил в эту страну, подвластную его величеству королю польскому и сохранил доныне в безвестии и тайне. Настало время, когда я должен был наконец открыться и предстать пред его величеством королем. Когда явился я к нему и когда я прилежно присмотрелся к цветущему состоянию католической веры по обряду Святой Римской церкви, я постепенно стал прилагать свое сердце к восприятию и познанию ее и обрел наконец сокровища ценнейшее и царство много славнейшее и лучшее, чем то, которого я лишился великим нечестием тирана». І далі спадкоємець московського трону «нижайший слуга Дмитрий Иванович царевич России и наследник Московской монархии» зрікався «греческой схизмы» та заявляв про своє «воссоединение с римско-католической верой».
«Кто знает, на что благоволил Он присоединить меня к Своей церкви». І далі те, заради чого й було написано послання: Дмитрій просив, аби його послання носило «секретный характер», і ще просив, «сохранить сие до времени в тайне».
Католицька церква погодилась сіє зберегти до слушного часу в таємниці.
Було вирішено: допоки Дмитрій не посяде трон, католицтво його утаємничити, — з цим погодилися всі ієрархи.
Ось тоді Марина дізналася від батька, що царевич Дмитрій попросив її руки вже офіційно. І дізналася про це не від самого претендента на її руку і серце, як то й годилося б у такій ситуації, а від батька.
І батько пообіцяв віддати за нього свою дочку — не застерігши про це навіть головну винуватицю події. Лише сказав:
— Пишайся, дочко. Російський царевич, православний за вірою, заради тебе прийняв католицтво. Тебе, дочко моя, чекає блискуча кар’єра!
Марина заплакала. Не від радощів, що її чекає блискуча будучина, а від того, що батько, виявляється, віддав її за Дмитрія, а її навіть до відома не поставив. Не поцікавився її згодою. Лише постфактум сказав. Наче продав чи обміняв якийсь товар. Але ні в батька тоді для неї вже не було часу, ні в Дмитрія — в літо 1604 року вони були зайняті збиранням війська для походу на Московію. І Марина майже не бачила їх — ні батька, ні жениха. Але образа не вщухала: як це з нею навіть не порадилися, не запитали бодай для годиться її згоди. Без неї її засватали. Однак образу мовчки в собі носила. Вона не проти була стати жоною царевича, але... але чому ж вони її про те навіть не запитали, не поцікавилися її думкою?
У вересні 1604 року в Глинянах відбувся генеральний огляд війська, набраного для походу, на якому Юрія Мнішека вибрали похідним гетьманом, а військо поділили на роти. Звідти мали вирушати через Фастів і Васильків на Київ і далі... Далі на Москву.
Марина Мнішек мала чекати свого судженого вдома, у Самборі, як зразкова наречена чекає нареченого з походу. Домовленість була: як тільки Дмитрій увійде в Москву — а про те, що він туди увійде, ніхто в Самборі, як і у всій Речі Посполитій, не сумнівався, — й утвердиться в Кремлі, настане черга їй, Марині, вирушати в Москву...
Але її все ще ятрила образа, що її видали заміж без неї. Правда, в останній день, як царевич з її батьком і військом мали залишати Самбір, у неї відбулася розмова з женихом.
— О, панно ясная, я щасливий у цьому житті удвічі... Ні, утричі. Що народився в цьому світі, що вцілів і мене не зарізали колись в Угличі Годунові служки, і третє моє щастя полягає в тому, що я живу в той час у світі білому, коли в ньому живе панночка ясная, незрівнянна Мариночка...
Так царевич велемовно, але ж і гарно-гарно казав, і Марині було приємно його слухати. Але вона дозволила собі — від повноти щастя — злегка повередувати: